Війна змінила професію фармацевта так само, як змінила життя мільйонів українців. Якщо раніше аптека була місцем, куди приходили по ліки, то сьогодні вона дедалі частіше стає простором, де люди шукають підтримку, впевненість і відчуття безпеки. Особливо у прифронтових громадах, де звук сирени вже давно перестав бути рідкістю, але так і не став звичним.
Богодухів на Харківщині належить саме до таких міст. Тут робочий день може будь-якої миті перервати вибух, а наступний ранок розпочатися з ліквідації наслідків чергової атаки. Попри це, двері аптек відчиняються знову. Бо люди чекають не лише на препарати — вони чекають на тих, кому довіряють.
Фармацевтка аптечної мережі «Подорожник» Аліна Гук прийшла у професію незадовго до початку повномасштабного вторгнення. Вона ще проходила адаптацію, знайомилася з тонкощами роботи за першим столом, коли війна змусила дорослішати набагато швидше, ніж це передбачає будь-яке стажування.
Перший робочий день у новій реальності
24 лютого 2022 року для Аліни мав бути звичайним днем. Вона збиралася на роботу, не підозрюючи, що за кілька годин її професійне життя зміниться назавжди.
«Я пам'ятаю, як вийшла з дому, а батько сказав: "Почалося". Я навіть не відразу зрозуміла, про що він говорить. Але все одно поїхала на роботу. Було страшно, навколо паніка, люди поспішали купити ліки, а я сама ще тільки вчилася працювати в аптеці. Хотілося, щоб поруч був хтось досвідчений, хто підкаже, але того дня потрібно було просто стати за перший стіл і працювати. Чесно кажучи, це був дуже важкий період. І, якщо відверто, він не закінчився — війна просто змінила свої форми», — пригадує вона.
Замість поступового професійного становлення були нескінченні черги, тривога в очах відвідувачів і рішення, які потрібно було ухвалювати швидко. Саме тоді Аліна вперше відчула, що фармацевт — це набагато більше, ніж спеціаліст, який відпускає лікарські засоби. Це людина, яка допомагає іншим зберігати спокій тоді, коли сама переживає ті ж самі страхи.
Робота між повітряними тривогами
Минуло понад чотири роки, але війна й досі визначає ритм життя Богодухова. Сирени, вибухи, пошкоджені будівлі — усе це стало частиною повсякденності. Проте звикнути до небезпеки неможливо.
Особливо тоді, коли удар приходиться зовсім поруч.
Навесні 2026 року російські атаки вкотре зачепили центральну частину міста. Один із вибухів пошкодив будівлі поблизу аптеки: вибуховою хвилею вибило вікна, а працювати стало небезпечно.
«Після вибуху ми вже не могли залишатися на роботі. Було страшно навіть виходити надвір. Потім почалися нові влучання по центру міста, у парк, у проїжджу частину. Наступного дня аптека не відкрилася — люди виїжджали, не було світла, було небезпечно навіть запускати генератор. Але вже на третій день ми всі повернулися. Просто тому, що люди чекали на нас і потребували ліків», — розповідає Аліна.
Для неї та її колег повернення до роботи після обстрілів давно перестало бути проявом героїзму. Це професійний обов'язок, який щодня набуває особливого змісту. Адже навіть кілька днів без доступу до необхідних препаратів можуть мати серйозні наслідки для пацієнтів із хронічними захворюваннями, літніх людей чи батьків маленьких дітей.
Саме тому фармацевти повертаються за перший стіл щоразу, коли це стає можливим.
Коли війна приходить додому
Навіть після важких змін Аліна була переконана: найстрашніше — бачити наслідки війни на роботі. Та цього літа війна переступила й поріг її власного дому.
Російський удар зруйнував будинок, у якому вона народилася, виросла і провела все життя. Урятувала лише випадковість.
«Ми саме були вдома. Я сиділа майже в тому місці, куди прилетіло. Але раптом вирішили усією родиною вийти на город. Я хотіла садити помідори. Підняла голову, побачила в небі спалах, почала тікати, а коли озирнулася — побачила, як руйнується наш будинок. Повністю знищений дах, кімната... Жити там уже неможливо. Найголовніше, що всі залишилися живими. Все інше можна пережити».
Сьогодні Аліна винаймає житло. Її батьки продовжують доглядати господарство біля зруйнованого будинку. Для них це не лише місце проживання — це пам'ять, історія родини та частина життя, яку неможливо залишити навіть після трагедії.
Саме такі випробування змінюють ставлення до найпростіших речей. Коли втрачаєш дім, починаєш особливо цінувати людей поруч. І коли наступного дня після пережитого виходиш на роботу, ще гостріше розумієш, наскільки важливою є твоя присутність для інших.
Найважче — не показати власного страху
У прифронтовому місті кожен робочий день починається з простого бажання — щоб сьогодні не було нових ударів. Але навіть коли сирена змовкає, відчуття небезпеки не зникає. Фармацевти, як і всі українці, бояться. Різниця лише в тому, що під час зміни вони не можуть дозволити цьому страху стати сильнішим за професійний обов'язок.
Саме до аптеки люди часто приходять одразу після вибухів — розгублені, виснажені, зі сльозами на очах. У такі моменти важливо не лише знайти необхідний препарат, а й повернути людині відчуття опори.
«Звичайно під час вибухів страшно. Дуже страшно. Але коли бачиш людей, які панікують, то розумієш: якщо почнемо боятися ми, їм стане ще важче. Тому ми насамперед заспокоюємо їх, говоримо, що все буде добре, потім себе. Я дуже вдячна своєму колективу. Ми постійно підтримуємо одна одну. Саме завдяки цьому хочеться приходити на роботу навіть після найважчих днів», — говорить Аліна.
За її словами, професійна стійкість не означає відсутність емоцій. Вона означає здатність діяти тоді, коли страшно. Саме це сьогодні стало невидимою, але надзвичайно важливою частиною роботи українських фармацевтів.
Довіра, яку не можна виписати рецептом
За роки великої війни професія фармацевта набула нового змісту. До аптеки люди приходять не лише по ліки — вони приходять за поясненням, підтримкою, людською розмовою.
Фармацевт дедалі частіше стає першим медичним фахівцем, до якого звертається людина зі своїми страхами, сумнівами або проблемами зі здоров'ям.
«Для мене фармацевт — це людина, яка вміє чути й розуміти. Нас іноді називають просто продавцями ліків, але це зовсім не так. Дуже багато людей приходять до нас раніше, ніж до лікаря. Вони довіряють нам свої переживання, розповідають про проблеми зі здоров'ям. Ми завжди пояснюємо, коли потрібно обов'язково звернутися до лікаря, намагаємося розібратися в ситуації, а не просто продати препарат. Людині важливо не лише отримати ліки, а й відчути, що її вислухали».
Саме ця довіра, переконана Аліна, є головною цінністю професії. Вона постійно навчається, підвищує кваліфікацію і планує вступити до Національного фармацевтичного університету, адже переконана: знання — це ще одна форма турботи про пацієнтів.
Маленький лемур, який став оберегом
Навіть у найважчі часи люди знаходять власні способи не дозволити війні забрати тепло і людяність.
У колективі аптеки є невелика традиція, яка давно стала символом взаємної підтримки. На холодильнику живе магніт із лемуром. Для сторонніх це звичайний сувенір, а для працівників — справжній талісман.
«Ми вважаємо оберегом. До нього вже давно ставляться як до повноцінного члена команди: коли день видається важким, хтось обов'язково підійде, усміхнеться і, за звичкою, погладить його по животику зі словами: "Позитив прийшов — негатив вийшов". А ще там, на магнітиках, прикріплені наші фото», — усміхається Аліна.
Такі маленькі ритуали здаються дрібницями лише на перший погляд. Насправді саме вони допомагають відновити внутрішню рівновагу після тривог, важких новин і безсонних ночей.
Є в аптеці й інше джерело гарного настрою — постійні відвідувачі, яких працівниці між собою жартома називають «дідусями-залицяльниками». Вони заходять не лише по ліки, а й щоб зробити комплімент, пожартувати або просто побажати гарного дня.
Саме з таких коротких людських моментів народжується відчуття, що навіть у час війни життя триває.
Людяність, яка не входить до жодної інструкції
Сьогодні робота фармацевта виходить далеко за межі професійних стандартів. Вона потребує знань, відповідальності, швидких рішень, емоційної витримки та великої людяності.
Історія Аліни Гук — лише одна з тисяч історій українських фармацевтів, які щодня відкривають двері аптек у прифронтових громадах, попри сирени, обстріли й особисті втрати. Вони не називають себе героями. Вони просто приходять на роботу, бо знають: на них чекають.
«Хотілося б, щоб люди берегли своє здоров'я, не відкладали звернення до лікаря тоді, коли це потрібно. І ще дуже хочу, щоб ми були добрішими один до одного. Іноді добре слово підтримує людину не менше, ніж ліки».
У цих словах — не лише особистий досвід однієї фармацевтки. У них звучить філософія всієї професії.
Українські фармацевти сьогодні працюють не лише з рецептами й препаратами. Вони працюють із людською тривогою, невизначеністю та болем. Вони першими зустрічають тих, хто шукає допомоги, і часто саме від їхнього слова, спокою та уважності починається шлях до одужання.