24 лютого 2022 року назавжди змінило життя українців. Для фармацевтки мережі «ЦЕ АПТЕКА» Тетяни Соляник із Бучі цей ранок також розділив життя на дві частини. Прокинувшись від вибухів, вона, як і мільйони українців, відчула страх і невідомість. Проте замість того, щоб шукати безпечне місце, ухвалила рішення, яке визначило той день, — поїхати до аптеки в Ірпені, щоб бути поруч із людьми.
У перші години повномасштабного вторгнення українцям були потрібні не лише медикаменти. Не менш важливо було побачити відчинені двері аптеки та знати, що допомога залишається доступною.
Професія, яка стала покликанням
У фармації Тетяна працює вже майже два десятиліття. Інтерес до медицини з’явився ще у шкільні роки, коли найбільше її захоплювали біологія та хімія. Значний вплив мала й сім’я: мама працювала медичною сестрою у реанімації, а батько завжди мріяв, щоб донька обрала медичний фах.
Сама Тетяна говорить, що жодного разу не засумнівалася у своєму професійному виборі.
«Я щиро люблю свою роботу. Люблю допомагати людям, спілкуватися з ними, бути корисною. Для мене фармація — це не просто професія, а справжнє покликання. Не кожен здатний працювати в цій сфері, адже вона потребує знань, терпіння й великої відповідальності. За всі роки я жодного разу не пошкодувала про свій вибір. Я відчуваю, що перебуваю саме там, де повинна бути», — розповідає Тетяна Соляник.
Саме це переконання допомогло їй не відступити тоді, коли навколо почалася війна.
Рішення, прийняте під звуки вибухів
Вранці 24 лютого Тетяна, як зазвичай, збиралася на роботу. Вдома залишалися її дворічні донечки-двійнятка, а неподалік уже лунали вибухи з боку Гостомеля.
«Я зайшла на кухню, і тато сказав: «Доцю, почалася війна». Спочатку навіть не могла в це повірити. Але майже відразу почула потужні вибухи. Ми жили зовсім близько до Гостомеля. Я зателефонувала колезі, і ми вирішили, що повинні відкрити аптеку. Батьки просили мене залишитися вдома, адже поруч були маленькі діти. Але я розуміла, що люди вже зараз залишаються без необхідних ліків. Я просто не могла не поїхати», — згадує фармацевтка.
Дістатися Ірпеня було непросто. Разом з колегою, яка спочатку прийшла до Тетяни додому, вони разом шукали безпечний маршрут до місця роботи.
Коли аптека відкрилася, біля входу вже чекала велика черга.
«Людей було дуже багато. Вони купували ліки, бо не знали, що буде далі. Майже кожен дякував нам за те, що ми відкрилися. Ми працювали без зупинки, лише передавали одна одній пляшку води, бо від напруги пересихало в горлі. І майже всі говорили одне й те саме: "Дякуємо, що ви тут"», — розповідає Тетяна.
Через погіршення безпекової ситуації аптеку того дня довелося закрити раніше. Проте попереду на родину чекали ще важчі випробування.
Біль, який залишиться назавжди
Через кілька днів Тетяна разом із сім’єю змогла евакуюватися з Бучі. Вона не знала, що чекає на неї попереду, однак найбільшої втрати зазнала пізніше.
У тимчасово окупованому місті залишилася її рідна сестра Юлія.
«Вона вирішила не виїжджати. Разом з іншими людьми переховувалася у школі. Коли вони вийшли приготувати їжу, російські військові відкрили вогонь. Люди кинулися до укриття, а сестра бігла останньою. Їй було лише 37 років. Вона загинула від куль російських військових», — говорить Тетяна.
Особливо болісно усвідомлювати, що трагедія могла забрати ще одне життя. Напередодні син Юлії виїхав із Бучі разом із родиною Тетяни. Це рішення стало для нього порятунком.
Після деокупації Бучі родина розпочала тривалі пошуки. Попереду були місяці очікування, слідчі дії, експертизи та підтвердження найстрашнішого.
«Ми одразу подали заяву про розшук. Було дуже багато невідомості. Фактично самостійно збирали будь-яку інформацію. Потім провели ексгумацію, рідні здали зразки ДНК, і стало зрозуміло, що це справді вона. Сестру поховали разом з іншими мирними жителями Бучі, які стали жертвами окупації», — згадує фармацевтка.
Коли люди приходять не лише по ліки
Попри особисту трагедію Тетяна повернулася до професії. За роки роботи вона добре знає багатьох своїх відвідувачів, а вони, своєю чергою, довіряють їй не лише як фахівцю.
«Багатьох людей я знаю роками. Вони приходять не тільки за ліками. Ми говоримо про здоров’я, родину, життєві події. Декому просто потрібно, щоб його уважно вислухали. Іноді кілька щирих слів підтримки не менш важливі, ніж правильно підібраний препарат», — говорить вона.
Саме ця довіра нерідко допомагає врятувати життя. Одного разу до аптеки звернувся чоловік із проханням порадити засіб від головного болю. Проте уважність фармацевтів дозволила вчасно помітити, що ситуація набагато серйозніша.
«Ми виміряли йому артеріальний тиск, але показники були критичними. Чоловік хотів сісти за кермо й поїхати додому, однак ми не дозволили йому цього зробити та викликали швидку допомогу. Незабаром він втратив свідомість. Уже в лікарні лікарі встановили, що причиною була перфоративна виразка шлунка. Через деякий час він повернувся до нас із квітами та сказав: "Я живий лише тому, що ви тоді мене не відпустили"», — пригадує Тетяна.
Фармацевт — це перша ланка допомоги
На переконання Тетяни Соляник, роль фармацевта не можна зводити лише до відпуску лікарських засобів. Це медичний фахівець, який часто стає першим, до кого люди звертаються зі своїми проблемами.
«Фармацевт — це не продавець ліків. Це людина з медичною освітою, яка здатна вчасно побачити проблему, пояснити, коли необхідно звернутися до лікаря, допомогти зорієнтуватися. Дуже часто саме перша консультація в аптеці впливає на подальше здоров’я, а інколи й рятує життя», — наголошує вона.
Професія, що тримається на людяності
Сьогодні Тетяна виховує шестирічних донечок-двійняток, які вже знають, наскільки важливою є мамина робота. Вони із захопленням приходять до аптеки та пишаються її професією.
Щодня, попри сигнали повітряної тривоги, нові виклики та особистий біль, вона продовжує зустрічати відвідувачів, консультувати пацієнтів і допомагати кожному, хто переступає поріг аптеки.
Історія Тетяни Соляник — це не лише розповідь про професійну відданість. Це приклад незламності, людяності та відповідальності. Вона вкотре нагадує, що за аптечними прилавками сьогодні стоять люди, які разом з усією країною переживають війну, втрати й випробування, але щодня продовжують працювати заради інших людей.