Система первинної медичної допомоги у світі вже змінилася — і разом із нею змінилася точка входу пацієнта. У багатьох країнах аптека стала повноцінною частиною цього рівня допомоги. В Україні ж ця роль фактично існує, але досі не оформлена як елемент державної політики у сфері охорони здоров’я. Саме цей розрив між практикою і системою стає ключовим викликом для професії.
Пацієнт при перших симптомах хвороби найчастіше звертається саме до аптеки — за порадою, поясненням, швидким рішенням. У цих щоденних взаємодіях фармацевт давно виконує функцію першого контакту: оцінює стан, допомагає визначитися з подальшими діями, у разі потреби — скеровує до лікаря. Це не окремі випадки, а масова практика, яка фактично вже інтегрована у поведінку пацієнта.
Міжнародний досвід лише підтверджує цю реальність. За даними дослідження, опублікованого у Canadian Pharmacists Journal (2026), близько 80% звернень до аптечних клінік стосуються неускладнених станів, які можуть бути вирішені на рівні фармацевтичної допомоги. Йдеться не про поодинокі ситуації, а про значну частину медичних запитів, які сьогодні перевантажують первинну ланку, хоча не завжди потребують участі лікаря.
В Україні ця модель уже працює, але без правил. Фармацевт щодня опиняється в ситуації, коли від нього очікують клінічного рішення, однак він не має чітко визначених повноважень, протоколів чи інструментів захисту. Рішення приймаються, консультації надаються, але все це відбувається поза системно врегульованим полем. Така ситуація створює ризики і для пацієнта, і для самого фахівця.
Серед ключових бар’єрів, які стримують розвиток цієї ролі, — відсутність затверджених протоколів фармацевтичної допомоги при поширених станах, невизначений обсяг клінічних повноважень, відсутність інтеграції фармацевта у маршрути пацієнта в системі первинної допомоги, а також нерегульованість питань професійної відповідальності.
Подальший розвиток цієї моделі потребує переходу від фактичної практики до системного рішення. Йдеться не про копіювання іноземного досвіду, а про формування власної моделі, адаптованої до українських умов. Для цього необхідно розробити і впровадити національні протоколи фармацевтичної допомоги для найбільш поширених станів, визначити роль фармацевта в межах первинної допомоги та запустити пілотні проєкти з подальшою оцінкою їх ефективності.
Важливо, щоб ці зміни відбувалися у відкритому професійному діалозі. Асоціація фармацевтів України виступає як платформа для такого діалогу та як учасник формування рішень, що дозволять інтегрувати фармацевтичну допомогу в систему охорони здоров’я без втрати якості та безпеки.
Перехід від практики до політики — це вже не питання майбутнього, а питання своєчасного рішення. Якщо роль фармацевта, яка вже сформувалася на практиці, не буде закріплена системно, це рішення рано чи пізно буде прийняте без участі професійної спільноти. І тоді мова йтиме не про розвиток фармації, а про втрату можливості впливати на власне професійне майбутнє.