Аптеки, магазини, зупинки громадського транспорту — звична частина повсякденного життя. Але війна змінює сенси. Те, що раніше здавалося буденним, нерідко стає простором, де люди шукають не лише необхідні речі, а й відчуття стабільності.
Для багатьох мешканців харківської Салтівки таким місцем стала аптека «Бажаємо здоров'я» №51. Попри постійні обстріли району, її двері залишалися відчиненими. За першим столом працювала Світлана Ткаченко — фармацевт із майже тридцятирічним стажем, яка добре пам'ятає кожен день початку повномасштабної війни.
Для постійних відвідувачів вона стала людиною, яку знали в обличчя, якій довіряли і до якої приходили не лише по ліки.
Професія, яку підказало життя
Історія Світлани у фармації почалася зовсім не за заздалегідь складеним планом. Спершу вона навчалася на хімічному факультеті Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Згодом випадкова розмова зі студентами фармацевтичного інституту змінила її професійний маршрут.
«У 1997 році я закінчила Національний фармацевтичний університет. До цього навчалася на хімічному факультеті Харківського університету імені Каразіна. Чесно кажучи, я тоді навіть не знала, що в Харкові є фармацевтичний інститут. Просто познайомилася зі студентами, які там навчалися. Вони сказали: "А чому ти до нас не хочеш перевестися?" Спочатку думала, що це неможливо, але потім вирішила спробувати. І зараз можу сказати — абсолютно не шкодую. Напевно, це був мій шлях, який знайшов мене сам.»
Минуло майже три десятиліття. За цей час змінювалися препарати, професійні стандарти та технології, однак головним для Світлани залишалося незмінне — допомагати людям.
Ранок, який змінив звичне життя
24 лютого 2022 року вона прокинулася від слів чоловіка, які запам'ятала назавжди.
«Мене розбудив чоловік і сказав: "Вставай, війна почалася". Спочатку я не могла повірити. Здавалося, що такого просто не може бути. Але в мене була зміна, тому я пішла на роботу. До третього березня я працювала практично сама. Люди приходили налякані, у паніці. Їм потрібні були ліки від тиску, серцеві препарати, заспокійливі. Я бачила, що вони не знають, куди йти і що робити. Просто не могла їх залишити. Не могла сказати: "Аптека закрита"».
У ті дні аптека перестала бути лише місцем відпуску лікарських засобів. Для багатьох вона стала єдиною точкою, де ще зберігався звичний порядок.
Робота під звуки вибухів
Перші місяці війни на Салтівці стали випробуванням для всіх, хто залишався в районі. Попри постійні обстріли, люди продовжували приходити по необхідні препарати.
Черги нерідко сягали кількох десятків відвідувачів.
«У залі стояло по сорок людей, а іноді й більше. Чоловік приходив приблизно опівдні, ставав біля дверей і ми вже працювали тільки з тими, хто був усередині. Треба було хоча б відпустити людей, які чекали. Коли були тривоги, зачинялися, якщо була така можливість. Якщо ні — ховалися, де могли. Поряд прилітало у сусідні будинки. Було страшно. Але ще страшніше було розуміти, що люди залишаться без допомоги».
Саме тоді професія фармацевта проявилася зовсім по-іншому. Люди приходили не тільки за упаковкою ліків — вони шукали пояснення, підтримку, знайоме обличчя.
Коли війна приходить додому
3 березня родина Світлани вирішила тимчасово переїхати до іншого району Харкова, який тоді здавався безпечнішим.
«Ми виїхали третього березня в інший район міста, який на той момент здавався безпечнішим. А четвертого був великий приліт по нашому будинку. У квартирі не залишилося жодного цілого вікна. Будинок пережив чотирнадцять влучань. Аптека теж постраждала — вибило вікна, її розграбували. Добре, що люди, які залишалися поруч, допомогли зберегти техніку. Потім усе поступово почали відновлювати. Але такі моменти не забуваються».
Разом із руйнуваннями прийшло й інше усвідомлення — навіть у найважчі моменти поруч залишаються люди, готові допомогти.
Повернутися туди, де тебе знають
Після вимушеного переїзду Світлана певний час працювала в іншій аптеці мережі. Але коли на Салтівці відновили роботу, вона без вагань повернулася.
«На Салтівку тоді мало хто хотів іти працювати. Але коли аптеку відкрили знову, я повернулася. Це мій район, мої люди. Зараз я завідувачка аптеки. Колектив у нас новий, але ми поступово стаємо командою. Підтримуємо одна одну, бо зараз це дуже важливо.»
Для мешканців району знайомий фармацевт за першим столом став ще одним свідченням того, що життя триває.
Місце, де люди залишалися разом
За роки повномасштабної війни аптека виконувала значно більше функцій, ніж передбачає її звичайна робота.
Під час повітряних тривог сюди заходили перечекати небезпеку, зарядити телефони, поговорити, дізнатися новини або просто побачити знайомих.
«Під час тривог ми не зачиняємося. У нас аптека фактично стала пунктом збору. Біля входу є арка, куди приходять мами з дітьми. Маленьких дітей іноді заводять усередину і кажуть: "Тут безпечніше". Коли не було світла, працював генератор — люди приходили зарядити телефони, посидіти. Виходить, що аптека стала таким собі клубом для нашого району. Люди заходять не тільки за ліками, а й просто побачити знайомі обличчя, поговорити, відчути, що вони вдома».
Саме так народжується довіра — не через гучні слова, а через щоденну присутність поруч.
Довіра, яку не можна отримати разом із дипломом
За багато років роботи більшість постійних відвідувачів давно знають усіх працівників аптеки на ім'я.
«До нас приходять наші улюблені дідусі. Приносять яблука, цукерки, фрукти зі своїх городів. Кажуть: "Наші дівчата". Деякі люди спеціально чекають певного фармацевта. Є бабуся, яка довіряє тільки мені. Люди часто кажуть: "Ми до лікаря ще підемо, але спочатку хочемо з вами поговорити". Це велика відповідальність».
Такі історії не вимірюються кількістю відпущених рецептів. Вони говорять про інше — про людську довіру, яка формується роками.
Більше, ніж відпуск лікарських засобів
Світлана переконана: роль фармацевта значно ширша, ніж інколи здається.
«Мені неприємно, коли фармацевта сприймають лише як продавця ліків. Насправді ми допомагаємо людям розібратися, пояснюємо, радимо, підказуємо. Особливо зараз, коли багато переселенців не мають свого лікаря, не знають, куди звернутися. Вони приходять до нас першими. І мені дуже важливо бути корисною. Саме заради цього я працюю».
Мрії, які залишаються незмінними
Попри все пережите, Світлана продовжує будувати плани.
«Мрію про власний будинок, свій куточок. Дуже люблю подорожувати. До війни ми багато їздили різними країнами. Хочеться, щоб усе повернулося — щоб можна було просто сісти в літак, поїхати кудись, побачити нові місця. І найбільше хочеться, щоб настав мир».
Її історія — не лише про одну аптеку чи один район Харкова. Вона про людей, які щодня залишаються на своїх робочих місцях, підтримують інших своєю присутністю, професійністю та уважністю.
Іноді саме відчинені двері аптеки стають для цілого мікрорайону знаком того, що життя триває.