Війна змінює адреси, але не покликання. Для фармацевтки Євгенії Болотової російська агресія тричі означала вимушений переїзд і необхідність починати життя заново. Спочатку вона залишила Слов'янськ у 2014 році, а після повномасштабного вторгнення пережила ще дві евакуації з Донеччини. Проте за будь-яких обставин вона залишалася там, де люди найбільше потребували допомоги — в аптеці.
Сьогодні Євгенія працює у Києві, але мріє повернутися до рідного Добропілля. Її історія — це не лише про професію, а й про людяність, стійкість і відповідальність перед пацієнтами навіть у найважчі часи.
Професія, обрана серцем
У фармації Євгенія вже майже тринадцять років. Вона переконана: її професійний шлях розпочався ще в дитинстві. Часто буваючи в аптеці разом із близькою людиною, яка працювала у фармацевтичній сфері, вона поступово зрозуміла, чим хоче займатися все життя.
Для неї аптека ніколи не була лише місцем відпуску лікарських засобів. Передусім це простір, де можна вислухати, пояснити, підтримати людину.
«Допомога людям завжди була для мене найголовнішим. Люди часто приходять до аптеки розгубленими, не до кінця розуміють, що їм потрібно і як діяти далі. Мені подобалося спілкуватися з ними, пояснювати, роз’яснювати, бути корисною. Саме це колись і привело мене в професію».
Після завершення навчання вона повернулася на Донеччину і почала працювати в Добропіллі.
Війна, яка почалася ще у 2014 році
Перші випробування війною Євгенія пережила ще студенткою у Слов'янську. Весна 2014 року назавжди залишилася у пам'яті як момент абсолютної невизначеності.
«Я тоді ще навчалася у Слов’янську. Приходжу на заняття, а нас раптом відправляють додому, казали терміново збирати речі. У місто вже заходила військова техніка. Було страшно і незрозуміло. Ми не знали, що буде далі, не знали, як поводитися в такій ситуації. Але тоді все одно було інакше, ніж у 2022 році. Ми ще не знали, що таке ракети, обстріли і життя під постійною загрозою».
Після тих подій життя поступово налагодилося. Вона працювала за спеціальністю, розвивалася професійно та будувала плани. Але у лютому 2022 року війна повернулася вже зовсім іншою.
Аптека, яка не могла зачинитися
24 лютого 2022 року стало переломним днем і для країни, і для колективу аптеки «Бажаємо здоров'я», де працювала Євгенія.
Попри небезпеку, вже в перший день повномасштабного вторгнення працівники ухвалили рішення відкрити аптеку. Люди масово шукали життєво необхідні препарати, а багато аптек не працювали.
«Ми вийшли на роботу вже після обіду. Біля аптек стояли величезні черги. Багато аптек були зачинені, а люди потребували ліків просто зараз. Ми розуміли, що нового товару найближчим часом може не бути, але хотіли відпустити хоча б те, що вже було в наявності. Адже для багатьох людей ліки — це питання життя. Без них вони просто не можуть».
Запаси медикаментів швидко закінчувалися. Коли постачальники вже не могли працювати в небезпечному регіоні, працівники аптечної мережі самостійно вирушали по ліки.
«Найстрашніше було на блокпостах. Військові питали, куди ми їдемо, попереджали про небезпеку. Але ми розуміли, що без цих поїздок люди можуть залишитися без необхідних препаратів. Тому продовжували працювати».
Два переїзди і новий початок
Вдруге Євгенія евакуювалася навесні 2022 року. Згодом, коли аптечна мережа «Бажаємо здоров'я» відновила роботу на Донеччині, вона повернулася до Добропілля.
«Я повернулася, бо хотіла працювати й допомагати людям. Ми знову відкрили аптеку, і життя ніби поступово налагоджувалося».
Однак у травні 2025 року через різке загострення ситуації аптеку довелося закрити.
«Ще раз ми виїхали вже у травні 2025 року. Аптеку довелося закривати під час масштабних обстрілів. Це було дуже важке рішення, але іншого виходу не було».
Після другої евакуації аптечна мережа «Бажаємо здоров'я» допомогла працівниці переїхати до Києва, забезпечила житлом і можливістю продовжити працювати за професією.
Колектив, який добре розуміє ціну дому
У новому колективі більшість співробітників також пережили вимушене переселення. Саме тому тут особливо цінують взаємопідтримку, розуміння та людське ставлення.
«Мені дуже пощастило з колективом. Ми ставимося один до одного з повагою і розумінням. Якщо комусь потрібно поговорити з рідними чи вирішити важливі сімейні питання, усі підтримують. Ми допомагаємо один одному не тільки на роботі. Можемо зустрітися поза аптекою, за чашкою кави, поспілкуватися. Це дуже важливо в наш час».
Разом працюють люди, які приїхали з Бахмута, Нікополя та інших міст, що постраждали від війни. Спільний досвід допомагає швидше знаходити порозуміння.
Коли пацієнту потрібна не лише консультація
За роки роботи Євгенія переконалася: сьогодні фармацевт виконує значно ширшу роль, ніж просто фахівець із лікарських засобів. До аптеки люди приходять не лише за лікуванням, а й за підтримкою.
«Є одна жінка, яка приходить до нас не лише за ліками. Вона живе сама, її рідні далеко. Вона розповідає про своє життя, про роботу в оперному театрі. Іноді людям потрібні не тільки препарати, а й звичайна людська розмова. Це теж частина нашої роботи».
На переконання фармацевтки, саме війна особливо яскраво показала справжню роль працівників аптек: «Фармацевти сьогодні — це і психологи, і консультанти, і підтримка для людей. Не всі можуть швидко потрапити до лікаря, не всі мають можливість отримати потрібну консультацію. Тому ми допомагаємо не лише підібрати ліки, а й стараємося морально підтримати людину. Треба вміти знаходити спільну мову з усіма, навіть коли люди приходять на емоціях. Зараз це дуже важливо».
Найважливіше — не втратити віру
Попри переїзди, постійні тривоги та переживання за рідних, які тривалий час залишалися на Донеччині, Євгенія продовжує допомагати своїй родині й українським захисникам.
Сьогодні вона особливо чекає на возз'єднання з близькими. Незабаром у її родині народиться дитина — ще одна причина дивитися у майбутнє з надією.
Вона мріє про день, коли зможе повернутися до Добропілля, знову працювати у знайомій аптеці та зустрічати своїх земляків уже в мирній Україні.
Її історія ще раз нагадує: справжнє покликання не вимірюється місцем роботи чи адресою проживання. Воно проявляється у готовності залишатися поруч із людьми навіть тоді, коли власне життя доводиться починати з чистого аркуша.