Повномасштабна війна змінила долі мільйонів українців. Серед них — фармацевтка Оксана Мороз, яка до окупації працювала завідувачкою аптеки у Куп'янську, пережила втрату роботи, вимушену евакуацію та початок життя з нуля. Сьогодні вона очолює аптеку в Харкові й продовжує робити те, що вважає своїм покликанням, — допомагати людям.
Її історія — про професійну відданість, людяність і незламність навіть тоді, коли звичний світ руйнується буквально на очах.
«Я знайшла справу, яка стала моїм покликанням»
Шлях Оксани у фармацію не був запланованим із дитинства. Колись вона мріяла працювати у сфері права, була секретарем судових засідань і навіть пов'язувала майбутнє з юридичною професією. Проте життя визначило інший напрямок.
Сьогодні, після 13 років роботи у фармації, вона не сумнівається у своєму виборі.
«У фармації я вже 13 років. Насправді все склалося ніби само собою. Я зрозуміла, що хочу допомагати людям, що вмію це робити, люблю спілкуватися, знаходити підхід до кожного. Зараз можу впевнено сказати: я на своєму місці. Я не йду на роботу — я йду допомагати людям. Це моє покликання».
Перші дні великої війни: коли аптека стала місцем порятунку
24 лютого 2022 року Оксана прокинулася від звуків війни у рідному Куп'янську. Її чоловік, співробітник ДСНС, одразу виїхав виконувати службові обов'язки, а вона вирушила відкривати аптеку.
Біля входу вже стояли десятки людей, які потребували ліків, дитячого харчування, засобів гігієни та хоча б мінімальної впевненості, що допомога ще існує.
Фармацевти працювали в умовах постійної небезпеки, а згодом Оксана залишилася в аптеці єдиною працівницею.
«Ми працювали щодня. Було страшно: над містом летіли літаки, люди панікували, але аптеку потрібно було відкривати. У нас ще залишався хороший запас препаратів, тому ми відпускали найнеобхідніше — ліки від тиску, гормональні препарати, серцеві засоби. По одній упаковці, щоб вистачило всім. Телефонували молоді мами, просили дитяче харчування, памперси. Ми збирали все, що могли знайти. Було дуже важливо, щоб хоча б немовлята не залишилися без засобів гігієни та їжі. Так вийшло, що мої колеги швидко виїхали і я залишилася єдиним працівником аптеки».
Попри перебої зі світлом, зв'язком та постачанням, аптека працювала до кінця травня. Коли інтернет остаточно зник, облік ліків вели вручну у звичайному зошиті.
Вибір без компромісів
30 травня окупаційна влада припинила роботу аптеки. У Оксани забрали ключі від приміщення, а згодом запропонували залишитися працювати вже на окупантів.
«Я відмовилася. Сказала, що моя трудова книжка знаходиться на території України і працювати на них я не буду. Було дуже страшно. Ноги підкошувалися, руки тремтіли, язик заплітався. Але моя позиція була чіткою. Я не могла зробити інакше».
Після цього родина переїхала до села, де було трохи безпечніше чекати можливості виїхати з окупації.
Перша зупинка після отримання свободи — аптека
Лише у вересні 2022 року сім'ї вдалося залишити окуповану територію. Попереду була складна дорога через зруйновану інфраструктуру та постійний ризик.
Опинившись на підконтрольній Україні території, Оксана зробила те, що найкраще характеризує її ставлення до професії.
Першим місцем, куди вона зайшла, стала аптека.
«Я прийшла у свій улюблений "Подорожник", нарешті купила улюблений шампунь і сказала: "Я хочу працювати у вас. Заберіть мене назад". Без роботи я вже не могла. Мене дуже швидко запросили, і так почалося моє нове життя вже у Харкові».
Сьогодні вона знову працює завідувачкою аптеки, використовуючи весь досвід, який здобула за роки роботи.
Коли відвідувачі стають майже рідними
За словами Оксани, сучасний фармацевт давно перестав бути лише спеціалістом, який відпускає лікарські засоби. Люди приходять до аптеки не тільки по препарати, а й по підтримку, пораду та уважне ставлення.
Саме тому особливо цінними залишаються моменти щирої людської вдячності.
«У мене є свої постійні люди. Вони приходять тільки до мене. Дарують квіти, шоколад, дякують просто за добре слово. Є один дідусь — мій справжній улюбленець. Його дружина лежача, і колись я допомогла йому кілька разів підібрати ліки. Відтоді він заходить уже не за препаратами. То морозиво принесе, то кавун, то маленький букетик. Це дуже зворушує, бо розумієш: люди пам'ятають не тільки допомогу, а й людське ставлення».
Такі історії, говорить фармацевтка, нагадують, що за кожним рецептом стоїть окрема людська доля.
Допомогти, а не продати
Для Оксани професійна етика завжди була важливішою за будь-які показники продажів.
Вона переконана, що справжній фармацевт має допомогти людині знайти ефективне лікування, враховуючи її фінансові можливості та життєві обставини.
«Для мене ніколи не було головним продати дорожчі ліки. Якщо є хороший аналог, якщо людина має обмежені кошти — ми це обов'язково врахуємо. Особливо коли приходять літні люди. Потрібно знайти баланс між ефективністю, якістю і ціною. Я хочу, щоб люди поверталися до нас не через рекламу, а тому, що їм тут справді допомогли».
Стійкість, яка починається з простого бажання бути поруч
Повітряні тривоги, постійне психологічне навантаження та спогади про пережите залишаються частиною повсякденного життя. Але вони не стали причиною відмовитися від професії.
«Страх нікуди не зник. Але потрібно працювати. Інколи рецепт простий: магній, заспокійливе — і знову допомагати людям. Бо вони приходять до нас зі своїми проблемами, і важливо просто бути уважним до них».
Сьогодні робочі будні Оксани знову наповнені звичними турботами: консультаціями, пошуком необхідних препаратів, підтримкою відвідувачів і спілкуванням із людьми, які довіряють їй як фахівчині.
Її історія ще раз нагадує: навіть коли війна забирає дім, роботу чи звичне життя, вона не здатна забрати головне — відданість професії, принципам і бажання допомагати іншим. Саме з таких історій щоденно складається стійкість української фармацевтичної спільноти.