У фармації Вікторія Корніяченко — понад сорок років. За цей час вона бачила різне: дефіцит ліків у 90-х, пандемію, економічні кризи. Але найважчим випробуванням стала війна, яку Харків зустрів під гуркіт ракет і сирен.
Попри пенсійний вік, вона й досі працює старшим фармацевтом «Аптеки Доброго Дня». І навіть у найстрашніші місяці повномасштабного вторгнення не залишила свою аптеку. Її історія — про професію, яка давно стала покликанням. І про людяність, що сильніша за страх.
Фармація, яка почалася з маминих білих халатів
Любов до аптечної справи у Вікторії сімейна. Її мама також працювала фармацевтом, і ще змалечку донька буквально жила атмосферою аптеки. Скляні баночки, ваги, характерний запах ліків, білі халати — усе це здавалося маленькій дівчинці особливим світом.
«Я часто приходила до мами на роботу і могла годинами розглядати штанглазики, ліки, слухати розмови фармацевтів. Мені подобалося абсолютно все. А мама завжди повторювала: “Іди в аптеку — будеш працювати в чистоті й у білому халаті”», — згадує Вікторія.
Після школи вступити до фармацевтичного університету одразу не вдалося. Але мрію вона не залишила. Працювала у Державному науковому центрі лікарських засобів, паралельно ходила на вечірні курси, а згодом таки вступила до Національного фармацевтичного університету.
«Я знала: все одно залишуся у фармації. Напевно, це була доля», — каже жінка.
«Харків здригався від вибухів, а ми їхали до аптеки»
24 лютого 2022 року Вікторія пам’ятає до деталей.
Вибухи. Паніка. Російські танки у центрі міста. Люди, які поспіхом залишали місто. Телефонні дзвінки рідним.
Та навіть у той момент вона думала не лише про себе.
Дістатися до аптеки було майже неможливо, але вона все одно поїхала — перевірити приміщення, вимкнути яскраву вивіску, яка світилася серед темного і наляканого міста, подивитися, чи все вціліло. Того дня аптека не працювала. Але вже 25 лютого колектив повернувся до роботи.
«У нашому районі ми фактично залишилися єдиною аптекою, яка працювала. Черги були величезні. Люди шукали ліки, заспокійливі, препарати від тиску, інсулін. Було дуже важко, але ми розуміли: не маємо права зачинитися», — розповідає фармацевтка.
Аптека стала місцем підтримки
У перші місяці великої війни фармацевти для багатьох українців стали значно більшим, ніж просто працівниками аптек. Тут людям допомагали не лише ліками.
Тут заспокоювали. Давали поради. Пояснювали, як приймати препарати. Іноді просто вислуховували.
«Люди приходили дуже налякані. Дехто плакав прямо біля каси. Ми намагалися підтримати кожного. Бо тоді всі жили у величезному стресі», — згадує Вікторія.
Харків продовжує жити під постійними атаками, а вона — щодня виходити на роботу. Навіть після ранкового удару по центру міста у травні 2026 року, неподалік станції метро «Університет», повз яку Вікторія щодня проходить дорогою до аптеки, вона знову була на зміні.
«Ми живемо сьогоднішнім днем. І люди потребують допомоги саме зараз», — говорить вона.
«А можна у вас сховатися?»
За роки війни аптека пережила не один приліт.
Вибухи поруч лунали і у 2022-му, і у 2023-му. Пошкоджувалися будинки навколо, вибивало вікна, люди в паніці забігали всередину.
«Буває, люди й зараз забігають із вулиці й питають: “А можна тут перечекати тривогу?” Ну як можна їм відмовити?» — каже Вікторія.
Для неї аптека давно стала не просто місцем роботи. Це — точка довіри й підтримки для цілого району.
«Нам приносять квіти — просто від душі»
Попри втому й постійний стрес, Вікторія говорить про людей із теплом. Каже, сьогодні харків’яни стали особливо уважними один до одного.
«Нам часто дякують. Приносять квіти зі своїх дач — ромашки, конвалії, тюльпани. Просто так. Це дуже зворушує», — усміхається вона.
Іноді працівники аптеки допомагають людям просто на вулиці. Одного разу біля входу жінка втратила свідомість і впала. Фармацевти обробили рану, привели її до тями й допомогли дістатися додому.
«Фармацевт — це не лише про ліки. Це про турботу про людей», — переконана Вікторія.
Тиха опора Харкова
Сьогодні Харків продовжує жити між сиренами, обстрілами й постійною тривогою. І саме такі люди, як Вікторія Корніяченко, тримають місто зсередини — без гучних слів і пафосу. Вони просто щодня приходять на роботу.Бо знають: на них чекають.