У Балаклії повітряні тривоги давно стали частиною повсякденності. Тут люди більше не дивуються вибухам, а відстань до чергового прильоту нерідко вимірюється кількома десятками метрів. Попри постійну небезпеку, місцева аптека щоранку відкриває свої двері. Для багатьох мешканців вона залишається не лише місцем, де можна придбати ліки, а й символом того, що життя триває.
Саме тут працює завідувачка аптеки мережі «Подорожник» Олена Борщ — фармацевтка з майже 25-річним професійним досвідом. Вона пережила окупацію міста, евакуацію, повернення додому та кілька ракетних ударів поблизу робочого місця. Але й сьогодні продовжує працювати поруч із людьми, які потребують допомоги.
Професія, яку підказало життя
У дитинстві Олена зовсім не мріяла про фармацію. Її захоплювала кулінарія, вона із задоволенням пекла торти й бачила своє майбутнє саме в цій справі. Проте життєві обставини визначили інший шлях.
«Я дуже хотіла в кулінарію, любила пекти. Але мама сказала: після дев'ятого класу в ПТУ не підеш. Так з'явився фармацевтичний коледж. А вже потім навчання, робота — і професія стала моїм життям. Мама свого часу теж мріяла бути провізором, але не вступила. Виходить, я здійснила її мрію».
Відтоді минуло майже чверть століття. За цей час змінилася сама фармацевтична галузь, змінилися пацієнти, змінилася країна. Незмінним залишилося лише бажання бути корисною людям.
Материнство, яке відразу зустрілося з війною
Найщасливіший період життя Олени майже миттєво перетворився на боротьбу за безпеку своєї родини. Повномасштабне вторгнення розпочалося всього через тиждень після народження її доньки.
Замість спокійних перших днів материнства — поспішна евакуація, невідомість і постійний страх за дитину.
«Ми лише тиждень були вдома після пологового. Уже о сьомій ранку виїхали до батьків, за двадцять кілометрів від Балаклії. Потім перебралися до Дінця. Додому повернулися тільки після деокупації, та й то не одразу. Спочатку приїхали подивитися, що залишилося від житла, а остаточно повернулися вже у 2023 році».
Повернення до професії відбулося вже після звільнення Балаклії, коли місто лише починало відновлюватися після окупації.
Спогади, які досі болять
Навіть сьогодні говорити про пережите їй непросто. За спокійною інтонацією відчувається досвід людини, яка пройшла через надто багато випробувань.
«Як я це витримала, я досі не розумію. Було дуже страшно. Маленька дитина, постійний страх, відсутність підтримки. Якби тоді мала більше допомоги, мабуть, поїхала б далі, на захід України. І зараз іноді думаю про це. Але життя складається не лише з наших бажань».
Разом із чоловіком вони вирішили залишитися на Харківщині. Це не було питанням сміливості чи безстрашності — радше вибором, продиктованим сімейними обставинами та бажанням залишатися разом.
Робота під звуки вибухів
Після деокупації випробування не закінчилися. Восени 2025 року поруч із аптекою вибухнула ракета. Вибухова хвиля пошкодила приміщення настільки, що заклад майже місяць не міг працювати.
Після ремонту колектив повернувся до роботи, хоча для декого пережите стало надто важким.
«За останній час біля нашої аптеки було чотири чи п'ять дуже близьких прильотів. Ракета, «Шахеди»... Ми вже не рахуємо. Коли звучить тривога, дивимося, де хоча б стати біля стіни, бо укриття поруч немає. Напруга нікуди не зникає».
Попри небезпеку, фармацевти продовжують приймати відвідувачів, адже для багатьох жителів міста доступ до ліків залишається життєво необхідним.
«Безпечне місце» під дитячою ковдрою
На запитання, що допомагає не втрачати сили, Олена відповідає не відразу.
«Не знаю, що мене тримає. Напевно, дитина. Кажу собі: «На все Божа воля». Бувало, що вдома під час обстрілів ми просто ховалися під ковдрою. Донька натягувала її на нас і казала, що це наше безпечне місце. Зараз уже хоча б намагаюся перейти до ванної кімнати, коли дуже гучно. Мабуть, страх теж має свою межу».
Ця проста дитяча ковдра стала для родини символом відчуття захищеності, яке війна забрала у мільйонів українців.
Найбільша повага — до захисників
За роки війни змінився і контингент відвідувачів аптеки. Серед них дедалі більше військовослужбовців, які проходять лікування чи реабілітацію.
Для фармацевтів це не просто пацієнти — це люди, за плечима яких фронт, поранення і надзвичайно важкі випробування.
«Зараз найголовніші наші відвідувачі — це захисники. Дуже хочеться їм допомогти. Вони часто жартують, посміхаються, тримаються. Але ми розуміємо, через що вони пройшли. Хочеться лише одного — щоб усі повернулися додому живими й здоровими».
Водночас війна вплинула й на цивільних пацієнтів. Постійний стрес зробив людей більш емоційними, однак фармацевти навчилися відповідати на втому і тривогу не роздратуванням, а терпінням.
Відчинені двері як символ незламності
Олена Борщ майже не говорить про власну мужність. Натомість часто згадує колег, пацієнтів і рідне місто. Саме у цьому, мабуть, і полягає справжня сила людей медичної та фармацевтичної професії — не називати свої вчинки героїзмом, а щодня просто виконувати свою роботу.
Аптека в Балаклії пережила окупацію, руйнування та неодноразові обстріли. Проте щоранку її двері знову відчиняються. Адже навіть у прифронтовому місті людям потрібне місце, де їх вислухають, підтримають і допоможуть знайти необхідні ліки. І саме такі люди, як Олена Борщ, щодня доводять: професія фармацевта — це не лише про медикаменти. Насамперед вона — про людяність, відповідальність і здатність залишатися поруч навіть тоді, коли навколо триває війна.