Для жителів прифронтового Слов’янська похід до аптеки залишається частиною звичайного життя навіть тоді, коли місто переживає чергові обстріли. Людям потрібні препарати для постійної терапії, консультації, допомога з електронними рецептами. А іноді — просто людина, яка спокійно вислухає і допоможе розібратися.
Саме в таких умовах працює Марина Крюкова — завідувачка однієї з аптек мережі «Подорожник» у Слов’янську. У фармації вона вже 14 років. Сьогодні разом із нею працюють ще дві співробітниці, а за день аптека може приймати понад сотню відвідувачів. Чимало з них приходять регулярно і давно знають фармацевток на ім’я.
Професія, якої спочатку не було у планах
Фармація з’явилася у житті Марини не одразу. Першу вищу освіту вона отримала на філологічному факультеті, однак згодом зрозуміла, що хоче працювати в іншій сфері. Ідея вступити на фармацевтичну спеціальність виникла майже випадково — після розмови з мамою.
«Насправді я закінчила філологічний факультет. Але зрозуміла, що це не моє. Якось мама розповіла, що донька її подруги вступає на фармацію. І я раптом подумала: а чому б і ні? Потім закінчила навчання з відзнакою, почала працювати і залишилася в професії. Минуло вже чотирнадцять років, і зараз я точно знаю, що це було правильне рішення», — розповіла Марина Крюкова.
З роками її уявлення про професію змінювалося, але одна річ залишилася незмінною — відчуття результату, коли людині вдалося реально допомогти. Особливо добре це помітно у роботі з постійними відвідувачами, серед яких багато людей старшого віку.
«Ми справді кайфуємо від своєї професії. Особливо тоді, коли бачиш результат. У мене зараз переважно пенсіонери серед відвідувачів. І коли бабуся приносить маленьку шоколадку просто тому, що їй стало краще, тому що ти їй допоміг, — це, мабуть, найцінніша подяка, яку можна отримати», — сказала Марина.
Слов’янськ-2014: перший досвід життя під обстрілами
Для Марини, як і для багатьох жителів Слов’янська, війна почалася задовго до лютого 2022 року. У 2014-му її доньці був лише рік. Саме тоді сім’я вперше ночувала у підвалі та була змушена тимчасово залишити місто.
«Першу ніч у підвалі ми провели фактично на день народження доньки. Потім виїхали до родичів під Павлоград. Побули там близько місяця. Коли ситуація стабілізувалася, повернулися додому. Бо дім є дім», — згадує вона.
У наступні роки Марина продовжувала працювати у фармації. Наприкінці 2021 року вона відкрила нову аптеку, набирала команду і готувалася до звичайної щоденної роботи. 23 лютого 2022 року до колективу прийняли нового працівника. Наступного ранку почалося повномасштабне вторгнення Росії.
«23 лютого ми прийняли нового співробітника. А 24-го почалося повномасштабне вторгнення. Ми працювали до початку квітня. Потім компанія ухвалила рішення про евакуацію. Вивезли обладнання, трохи попрацювали у Дніпрі, а потім повернулися додому. Бо хотіли бути вдома», — сказала Марина.
Аптека після вибуху
У прифронтовому місті наслідки війни можуть за кілька секунд змінити звичний робочий день. Приблизно рік тому неподалік аптеки, якою керує Марина, влучили дві керовані авіабомби. Вибуховою хвилею пошкодило вікна, двері, стелю та обладнання.
Про наслідки співробітникам повідомили рано-вранці. Коли команда приїхала на місце, через пошкоджені двері потрапити всередину вже було неможливо.
«О шостій ранку нам подзвонили. Ми всі приїхали на роботу. Через двері зайти було неможливо — вони були вивернуті. Залізли через вікно. Всередині все було пошкоджене. Стеля обсипалася, скрізь була мінеральна вата. Надягли маски й почали прибирати. Паралельно працювали ремонтники. Але аптеку ми не закривали. Працювали далі», — згадує Марина Крюкова.
Для команди це означало одночасно приводити приміщення до ладу, взаємодіяти з ремонтниками та обслуговувати людей, яким були потрібні ліки.
«Якщо довго розгойдуватися, нічого не зрушить із місця. Треба просто робити свою роботу», — додала вона.
Коли фармацевт стає найближчим фахівцем
Війна вплинула не лише на безпеку, а й на доступність медичної допомоги у Слов’янську. Частина медиків виїхала з міста, а навантаження на тих, хто продовжує працювати, зросло. За таких умов люди частіше звертаються по пораду безпосередньо до фармацевтів.
Марина наголошує: для неї професійна допомога не обмежується відпуском препарату. Важливо зрозуміти ситуацію людини та, у межах компетенції фармацевта, допомогти знайти прийнятний варіант.
«Я завжди кажу своїм співробітницям: ми повинні залишатися людьми. Якщо бабуся не може купити ліки на тисячу гривень, які їй призначили, ми маємо знайти рішення. Підібрати доступніший варіант, пояснити, допомогти. Людина не повинна піти з аптеки без підтримки лише тому, що в неї немає грошей», — переконана Марина.
Такий підхід вона перейняла від старших колег і тепер намагається передавати його молодим спеціалістам.
«Професія фармацевта — це насамперед допомога людям. Так мене вчили колеги, які мали по сорок років стажу. І так я навчаю молодих співробітників. Маркетинг важливий, плани важливі. Але людина завжди має бути на першому місці», — наголосила Марина.
Маленька команда і можливість перемкнутися
У колективі Марини працюють лише троє людей. За роки спільної роботи вони сформували власні способи підтримувати командні стосунки та відновлюватися після напружених змін.
Однією з таких можливостей стали внутрішні конкурси мережі. Аптеки оцінюють за робочими показниками, сервісом та іншими критеріями, а команди-переможці отримують можливість організувати спільний відпочинок.
«У нас уже склалася справжня традиція. Компанія проводить конкурси, і коли ми перемагаємо, отримуємо можливість організувати для себе невелику подорож або корпоративний відпочинок. Ми дуже стараємося, працюємо командою, тому останнім часом досить часто опиняємося серед переможців. Для нас це не просто нагорода, а можливість видихнути й побути разом поза аптекою», — розповідає Марина.
Найчастіше для таких поїздок команда обирає Харків. Іноді приводом стають робочі зустрічі в інших містах. Для Марини важливо, щоб спілкування колег не обмежувалося аптечною зміною.
«Ми маленький колектив, тому нам легко зібратися. Сідаємо в машину і їдемо до Харкова. Дуже любимо це місто. Гуляємо центром, відвідуємо улюблені місця, просто насолоджуємося можливістю змінити обстановку. Нещодавно були у Дніпрі на зустрічі завідувачів аптек, і я взяла із собою своїх дівчат. Нам важливо проводити час разом не лише на роботі. Це допомагає залишатися командою», — говорить Марина.
На її думку, в умовах постійної напруги можливість хоча б ненадовго змінити обстановку безпосередньо впливає на психологічний стан працівників.
«На нас усіх тисне війна. Люди стали більш тривожними, більш вразливими. Ми щодня працюємо з чужим болем і переживаннями. Тому потрібно іноді провітрювати голову. Навіть якщо немає великої поїздки, можемо просто піти в кафе, поспілкуватися, потанцювати. Такі речі дуже згуртовують колектив», — додає вона.
Пацієнти, яких запам’ятовуєш надовго
За роки роботи в аптеці Марина бачила чимало ситуацій, коли від уважності фармацевта залежало значно більше, ніж просто швидкість обслуговування.
Одного разу літній чоловік із тяжким захворюванням легень не міг отримати потрібний препарат через помилку в електронному рецепті. Співробітниці аптеки допомогли розібратися з проблемою, замовили препарат і наступного дня видали його пацієнтові. Згодом чоловік повернувся, щоб подякувати.
«Він сказав моїй колезі: "Ви врятували мені життя. І знаєте, ви мені наснилися. Ми їхали на білому коні. Я сидів позаду, а ви попереду. Над вами була корона, а поруч летів ангел". Ми тоді ще жартували, що це був дуже красивий комплімент», — зі сміхом пригадує Марина.
Інша ситуація сталася безпосередньо в аптеці: одному з відвідувачів раптово стало зле. Співробітниці швидко оцінили ситуацію та викликали екстрену медичну допомогу.
«Відвідувачу стало зле просто в аптеці. Дівчата одразу викликали швидку допомогу. Пізніше він прийшов подякувати. Приніс пам’ятні монети з містами-героями. Для нас це була дуже цінна річ. Не через подарунок, а через усвідомлення, що ми вчасно допомогли людині», — сказала Марина.
Донька як причина тримати себе в руках
Про страх Марина говорить стримано. За роки життя у Слов’янську під час війни повітряні тривоги й звуки вибухів стали частиною реальності, яку неможливо просто викреслити з повсякдення. Водночас вона намагається не передавати власну тривогу доньці.
«Я дивлюся на свою доньку. Якщо вона не боїться, то чому повинна боятися я? Я не маю права показати їй свій страх. Напевно, саме це й дає сили. Ми вдома. І хоч би що відбувалося, вдома завжди легше», — говорить вона.
Сьогодні доньці Марини тринадцять років. Мама вже пропонує їй придивитися до власної професії, хоча остаточний вибір, звісно, ще попереду.
«Я кажу їй: подумай про фармацію. У вісімнадцять років уже можна працювати за спеціальністю, а далі розвиватися. Вона поки що розмірковує. Але хто знає, можливо, у нас буде ще одна фармацевтка в родині», — усміхається Марина.
Робота, яка не закінчується продажем ліків
Досвід Марини Крюкової показує, як змінилася повсякденна робота фармацевта у прифронтовому місті. До звичних професійних завдань додалися наслідки обстрілів, перебої, тривога відвідувачів, кадровий дефіцит у медицині та необхідність швидко діяти у нестандартних ситуаціях.
Водночас сама Марина не шукає для цієї роботи особливих визначень. Для неї відповідальність перед людиною була частиною професії і до війни.
«Я думаю, що всі, хто обрав нашу професію, розуміють: ми повинні допомагати людям завжди. Незалежно від обставин. Саме для цього ми й прийшли у фармацію», — сказала Марина.
У Слов’янську це щодня означає цілком конкретні речі: відкрити аптеку, вислухати відвідувача, пояснити призначення, допомогти з рецептом, вчасно викликати медиків або знайти доступне рішення для людини, якій потрібне лікування. І продовжувати роботу наступного дня.