У житті Олени Ткачук було багато випробувань, але жодне з них не змусило її відмовитися від головного принципу — бути корисною людям. Сьогодні вона очолює єдину цілодобову «Аптеку оптових цін» в Миколаєві, куди щодня звертаються сотні відвідувачів. Водночас за її спокійною усмішкою приховані спогади про окупацію, тривожні місяці розлуки з чоловіком-військовим і небезпечну дорогу до свободи.
Професія, яка починається з бажання допомагати
Свою професійну історію Олена розпочала не відразу у фармації. Перші кроки вона робила у медицині, працюючи медичною сестрою. Згодом здобувала досвід в аптечній сфері та паралельно навчалася.
«Я була медсестрою, потім працювала адміністраторкою залу в аптеці, набиралася досвіду. Одночасно заочно вивчилася на фармацевта. Я завжди хотіла мати вищу медичну освіту. Лікаркою бути не захотіла, але мріяла допомагати людям. Тому обрала фармацію — ми теж консультуємо, підтримуємо і допомагаємо», — розповідає вона.
У родині Олена стала першою представницею медичної професії. Ще з дитинства вона бачила своє майбутнє у сфері, де можна приносити користь іншим.
«Я хотіла бути або вчителькою, або медиком», — згадує вона.
Війна, яка змінила все
Повномасштабне вторгнення застало Олену у декретній відпустці. Її доньці на той момент виповнився лише рік. Родина перебувала на Херсонщині, яка швидко опинилася під окупацією.
Після початку активних бойових дій ситуація ставала дедалі небезпечнішою. Разом із матір’ю та маленькою дитиною Олена змушена була шукати можливості виїхати на підконтрольну Україні територію.
«У березні в селі Олександрівка почалися ракетні обстріли. Ми виїхали до Білозерки, де вже пройшли бої. Постійно шукали можливість вирватися звідти. Вже з’явилися списки тих, у кого є родичі у ЗСУ. А в мене чоловік військовий, тому залишатися в окупації було дуже ризиковано», — згадує вона.
Її чоловік виконував бойові завдання на Херсонському напрямку. Востаннє перед довгою розлукою подружжя бачилося рано-вранці у день початку вторгнення. Наступна зустріч відбулася лише через пів року.
Дорога, якою їхали навмання
Втеча з окупації стала одним із найважчих випробувань у житті родини. Допомогли знайомі військових, які знали можливі маршрути виїзду.
Особливо небезпечними були численні блокпости та пересування територіями, де залишалися заміновані ділянки.
«Мого брата виводили, роздягали. Йому 30 років, він служив, і вони про це знали. Казали: “Закрий рот, бо розмова буде коротка”. Ми виїхали о п’ятій ранку колоною через Бериславський напрямок — полями, бо всі дороги були перекриті й заміновані. Нам показували, куди можна їхати, а куди — ні», — розповідає Олена.
Шлях тривав довго і супроводжувався постійною невизначеністю.
«Нас могли тримати по вісім годин на одному блокпості, поки проходила російська техніка. Люди не витримували й поверталися назад. А я дуже боялася, бо перед нами колони розстрілювали, машини підривалися. Ми не знали — доїдемо чи ні», — каже вона.
Коли родина нарешті дісталася безпечної території, вперше за довгий час з’явилося відчуття полегшення.
«Було відчуття полегшення. Нарешті. Але ти все одно розумів — це ще не кінець. Перший раз від початку війни у той день нормально спала без постійної тривоги».
Аптека як місце довіри
Після евакуації Олена обрала для життя Миколаїв. Близькість до рідної Херсонщини стала одним із вирішальних факторів. Спочатку вона працювала фармацевтом, а згодом очолила одну з найбільших цілодобових аптек міста.
Щодня через аптеку проходять сотні людей. Для багатьох із них фармацевт стає не лише фахівцем, який допомагає обрати препарат, а й людиною, якій можна довірити свої переживання.
«Спочатку я працювала фармацевтом у меншій аптеці, а сюди мене одразу перевели завідувачкою», — розповідає Олена.
За її словами, сучасна фармація давно вийшла за межі простої відпустки лікарських засобів.
«Фармацевт зараз — це не просто людина, яка відпускає ліки. До нас приходять і діляться проблемами. Людині погано — ми розпитаємо, що саме турбує, інколи вислухаємо історію всієї родини, тільки потім відпускаємо препарат».
Зустрічі, які неможливо забути
У професії фармацевта багато особливих моментів, які залишаються в пам’яті на роки. Для Олени такими стали зустрічі з людьми, долі яких переплелися з її власною історією.
«Одного разу я допомагала жінці підібрати ліки, а потім виявилося, що вона теж із Херсона. Колись вона приходила до мене ще там, у херсонську аптеку, а тут впізнала мене, і це було так приємно», — розповідає вона.
Особливу цінність мають і щирі слова вдячності від відвідувачів.
«Один чоловік дуже довго шукав ампули з препаратом для дружини, яка лежала в лікарні. Ми допомогли знайти ліки, а він наступного дня прийшов з букетом квітів. Ми йому казали, що не треба, краще жінці їх вручити. А він пояснив, що це подяка не від нього, а від усієї його родини. Дружині військового збирали аптечку, а вона потім прийшла з шоколадкою», — згадує Олена.
Робота під звуки сирен
Миколаїв залишається містом, яке регулярно зазнає атак. Проте навіть під час повітряних тривог та загроз ударів аптека продовжує працювати.
Олена не приховує: страх присутній постійно. Але разом із ним є й відповідальність перед людьми, які потребують допомоги.
«Страх нікуди не зникає. Особливо страх невідомості — що буде через хвилину чи дві. Але є надія на наших хлопців, що все зіб’ють. Люди заходять до нас, щоб не бути ціллю для дронів. Ми намагаємося підтримувати одне одного, жартувати, триматися», — говорить вона.
Попри всі труднощі, її життєва позиція залишається незмінною.
«Ми все одно працюємо. Депресія — не відмовка. Усіх витягнемо, усіх розвеселимо».
У цих словах — не лише професійна відповідальність, а й характер тисяч українських фармацевтів, які щодня залишаються поруч із пацієнтами, незалежно від обставин.