Понад двадцять років тому фармація для Олени Геронок почалася з дитячих спогадів про мамину аптеку. Сьогодні вона сама очолює аптечний колектив, працює в Одесі та щодня зустрічає сотні людей. Між цими двома точками — роки професійного шляху, народження сина, війна, вимушений переїзд із Харкова і нова реальність, у якій звичне робоче місце стало одним із символів стабільності.
Олена працює завідувачкою «Головної аптеки твого міста» в Одесі. Її нинішнє робоче місце розташоване неподалік Привозу. Колись аптека тієї ж мережі, у якій вона працювала в Харкові, також мала назву «Привоз». Така деталь ніби поєднала два міста, між якими сьогодні проходить її життя.
У професію — з дитячих спогадів
Для Олени фармація ніколи не була випадковим вибором. Її мама працювала фармацевтом, тому аптечне середовище було знайомим ще з дитинства. У пам’яті залишилися старі аптеки, мамине робоче місце, великий стілець, на якому можна було крутитися, і навіть аскорбінка, до якої дитині дозволяли вмочити пальчик.
«Я маленькою, звичайно, приходила до мами на роботу. Пам’ятаю той великий стілець, на якому можна було крутитися, ту аскорбінку, у яку можна було пальчик вмочати, пам’ятаю старі аптеки, зовсім не такі, як сьогодні. Мама працювала у міжлікарняній аптеці біля метро “Бекетова”, і, мабуть, усе це залишилося десь усередині. Тож можна сказати, що в нас справді фармацевтична династія», — згадує Олена.
Після школи цей вибір уже був цілком усвідомленим. У 2003 році вона закінчила Національний фармацевтичний університет, але до диплома встигла отримати й перший професійний досвід — почала працювати ще на четвертому курсі.
Відтоді аптечна мережа, у якій вона розпочала свій шлях, залишалася частиною її професійної історії. Змінювалися життєві обставини, міста й робочі адреси, але сама професія залишалася поруч.
«Для мене найбільша перевага — це стабільність. Ти студентка — і йдеш на роботу, у тебе маленька дитина — і ти все одно знаєш, куди завтра прийдеш, дитина вже виросла — а робота залишається. У наш нестабільний час особливо починаєш розуміти цінність таких речей. Можливо, саме ця стабільність мене й тримає стільки років», — говорить фармацевт.
Коли звичайна зміна стала неможливою
24 лютого 2022 року Олена зустріла в Харкові. Попри початок повномасштабного вторгнення, спочатку вона ще намагалася виходити на роботу. Аптека працювала на Салтівці, районі, який дуже швидко опинився під інтенсивними обстрілами.
Працівники скорочували робочий день, приходили пізніше, а після зміни шукали можливість дістатися додому. Хтось підвозив колег, частину дороги доводилося долати пішки. Та поступово навіть це стало неможливим.
«Не дуже хочеться згадувати той лютий і березень. Я збиралася на роботу — і ми справді ще виходили, наскільки це було можливо. Приходили вже не на восьму, працювали не до кінця дня, а потім шукали, хто їде в наш бік, підвозили одне одного, частину дороги проходили пішки. Десь уже було чути постріли, а потім настав момент, коли дістатися до роботи просто не було можливості», — згадує Олена.
Залишити Харків родину змусили передусім обставини, пов’язані із сином. Він навчався у школі, і потрібно було вирішувати питання подальшої освіти. Спочатку сім’я виїхала до сестри Олени в Кропивницький. Приблизно через місяць вони перебралися до Одеси.
Водночас професійна пауза виявилася короткою. Навіть після переїзду Олена продовжила працювати в тій самій мережі.
«Нам дуже не хотілося їхати. Син навчався у харківській школі, треба було думати, як він продовжить освіту, тому ми спочатку поїхали до моєї сестри. І навіть там я встигла трохи попрацювати, а вже у травні ми були в Одесі. Я іноді жартую: чи то я не залишала мережу, чи то мережа не залишала мене, але ми одне без одного вже, здається, не працюємо», — усміхається фармацевт.
Інше місто, знайома професія
Одеса стала для Олени новим містом, але робочий ритм залишився знайомим. Це мало значення не лише з професійної точки зору. Після вимушеного переїзду не довелося починати кар’єру з нуля, шукати нове місце та заново вибудовувати професійні зв’язки.
Сьогодні під її керівництвом працює близько десяти людей. У напружені дні аптеку можуть відвідати до восьмисот людей. За таким масштабом роботи стоять не лише організаційні завдання. Це постійне спілкування, відповідальність і необхідність швидко реагувати на потреби кожного відвідувача.
«Ти приходиш уранці й знаєш послідовність своїх дій: треба зробити ранкові процеси, зустріти людей, виконати свої обов’язки завідувачки. І це однаково зрозуміло тобі в різних аптеках і різних містах. Коли з восьмої ранку до дев’ятої вечора ти постійно з людьми, просто не маєш часу довго прокручувати в голові, де й що прилетіло. Ти працюєш і сподіваєшся тільки на одне — щоб це був останній раз і більше не летіло», — говорить Олена.
За роки повномасштабної війни працівникам аптек довелося виробити власні способи залишатися функціональними під постійним тиском. Іноді навіть гумор стає частиною цієї внутрішньої адаптації. Гучні звуки можуть на мить отримати побутове пояснення — холодильник, трамвай, будь-яка звичайна причина, яка дозволяє хоча б ненадовго повернутися до відчуття мирного життя.
«Нещодавно неподалік було дуже гучно. Ми тоді ще не знали, що сталося, і почали жартувати: мабуть, наш трамвайчик десь у яму вскочив. Я навіть не можу відповісти, де страшніше — у Харкові чи в Одесі. Зараз, мабуть, немає такого простого поділу: страшно тут, а там не страшно», — розповідає завідувачка аптеки.
За першим столом люди залишають не лише рецепти
За два десятиліття роботи Олена бачила, як змінювалися аптеки та їхні відвідувачі. Війна змінила і характер спілкування. Люди частіше приходять не лише по препарат, а й із переживаннями, самотністю, тривогою за рідних.
Для фармацевта це означає додатковий вимір професійної комунікації. Потрібно не просто знати препарат і вміти правильно проконсультувати, а й почути людину, яка стоїть навпроти.
«Раніше було більше кумедних історій, а зараз люди частіше приходять із якоюсь внутрішньою тугою. Хтось не бачить рідних, хтось дуже переживає, хтось фізично хворіє, а хтось — душею. Іноді їм дуже потрібні співчуття, увага, просте добре слово. Якщо фармацевт разом із ліками дасть людині ще маленький життєвий “рецепт” на підтримку, то, може, вона піде від тебе з кращим самопочуттям», — говорить фармацевт.
Довіра, яка формується за першим столом, часто проявляється у дуже простих речах. Відвідувачі приносять працівникам квіти, невеликі подарунки, домашні смаколики. Хтось повертається разом із сусідом або радить аптеку знайомим.
Особливо помітною ця довіра стає тоді, коли фармацевти роками спостерігають за життям своїх постійних відвідувачів.
«До нас приходила жінка ще вагітною, практично від самого відкриття аптеки. Потім вона вже приходила з малюком: спочатку купували суміші, далі дитяче харчування, потім хлопчик почав ходити ніжками, сам вибирати сік. А тепер він уже знає, де лежать гематогенки та інші смаколики. І я думаю: мабуть, оце і є одна з найбільших подяк фармацевту — бачити, як ростуть люди, які до тебе повертаються», — зізнається Олена.
Молодим фахівцям потрібен час і підтримка
Аптечний колектив Олени об’єднує людей різного віку та з різним життєвим досвідом. Серед них є ті, хто також був змушений залишити рідне місто через війну.
Для керівника це означає відповідальність не лише за організацію роботи аптеки. Важливо допомогти молодшим колегам адаптуватися до професії, яка передбачає постійний контакт із людьми та високий рівень відповідальності.
«У нас є зовсім молоді дівчата — комусь дев’ятнадцять, комусь двадцять п’ять чи тридцять. Вони інші, ніж наше покоління, дуже емоційні, але вони великі молодці вже тому, що обрали цю професію й прийшли працювати в такий складний час. Їм особливо потрібні стресостійкість, терпіння, уміння вислухати людину і трохи її заспокоїти. Фахові знання дуже важливі, але до них треба додати ще людську увагу», — переконана завідувачка.
Пандемія, дистанційне навчання, а згодом повномасштабна війна суттєво вплинули на досвід покоління, яке лише входить у професію. Частина практичних навичок комунікації, які раніше формувалися під час постійного живого спілкування, молодим фахівцям доводиться опановувати вже безпосередньо в аптеці.
Олена бачить у цьому не проблему покоління, а завдання для старших колег — передати досвід і дати молодим фахівцям можливість поступово набути впевненості.
«Їм трохи не вистачило практичної комунікації — вона ніби випала з кількох років їхнього життя. А люди в аптеці звикли, що їх вислухають, усе пояснять, допоможуть, ще й скажуть кілька теплих слів. Треба десь більше посміхнутися, десь дати людині виговоритися, десь не поспішати. Але це приходить із досвідом, тому молодим просто треба дати час навчитися», — зазначає Олена.
Між двома містами — одна точка повернення
Одеса поступово стала для родини не просто місцем, куди довелося переїхати. Тут живе мама Олени, тут робота, знайомий колектив і життя, яке за роки війни набуло власного ритму. Саме Одесу родина багато років знала як місто літнього відпочинку.
Однак відчуття дому для Олени залишається пов’язаним із Харковом. Родина продовжує підтримувати зв’язок із містом. Її син закінчив харківський коледж і вступив до Каразінського університету. У Липцях залишається будинок, до якого родина давно не може дістатися.
«Харків — це моє рідне місто, і я дуже хочу туди. У Липцях у нас є будиночок — чи був, чи є, я вже навіть не знаю, як правильно тепер про це говорити, бо давно не можемо туди дістатися. Ми часто їздимо до Харкова, син закінчив харківський коледж і вступив до Каразінського університету, тому наше життя все одно дуже з ним пов’язане. Якби мені сказали, що завтра закінчується війна, то післязавтра я вже була б у Харкові», — говорить Олена Геронок.
Її професійна історія поки не має фінальної крапки. Щоранку вона відчиняє аптеку в Одесі, координує роботу команди, консультує відвідувачів і продовжує професію, яка колись почалася з маминого робочого місця.
Між Харковом, який залишається її рідним містом, та Одесою, що стала прихистком і новим етапом життя, Олена зберігає те, що не залежить від адреси, — професійну ідентичність, досвід і готовність щодня бути поруч із людьми.