Для Лідії Мустяц війна не стала окремою сторінкою життя, яку можна було б відкласти на потім. Вона увійшла в її професійну історію практично одночасно з відкриттям нової аптеки. Перший робочий день у «Подорожнику» мав відбутися на початку березня 2022 року, але повномасштабне вторгнення змінило плани. Уже 26 лютого аптека прийняла перших відвідувачів.
Відтоді робота для завідувачки аптеки стала не лише професійним обов’язком. Вона допомогла пережити перші місяці повномасштабної війни, залишатися потрібною людям і триматися за звичний ритм життя навіть тоді, коли навколо змінювалося все.
Фармація, яку підказала мама
До професії Лідія прийшла не випадково. Її мама працювала медичною сестрою і свого часу порадила доньці звернути увагу на фармацію. Лідія вступила до Національного фармацевтичного університету в Харкові, навчання поєднувала з роботою, а після завершення університету майже десять років працювала в сумській аптеці «Берегиня».
«Я подумала, що фармація — це, мабуть, саме моє. Вона близька до медицини, але водночас має свою специфіку. І за всі ці роки я жодного разу не пошкодувала, що обрала цю професію», — розповідає Лідія.
Згодом фармацевтка приєдналася до команди «Подорожника». Нову аптеку в Сумах готували до відкриття: завозили лікарські засоби, облаштовували приміщення, формували колектив. Здавалося, попереду — звичайний старт нового робочого місця. Але замість запланованого відкриття команда отримала перший робочий день у країні, де почалася повномасштабна війна.
26 лютого замість запланованого березневого відкриття
24 лютого Лідія, як і зазвичай, вирушила на роботу. Проте вже дорогою стало зрозуміло, що місто змінилося.
«Я пам’ятаю, як зранку батьки сказали: “Війна почалася”. А я ще не могла це нормально усвідомити — яка війна? Їду на роботу і розумію, що в місті щось не те. Коли приїхала, там уже були люди, черги. Всі не розуміли, що буде і як буде, тому намагалися придбати необхідне», — згадує фармацевтка.
Команда пропрацювала значну частину зміни, після чого працівники роз’їхалися по домівках. Наступного ранку через небезпеку спочатку залишилися вдома. Та ненадовго. Потреба людей у лікарських засобах виявилася сильнішою за страх.
«Ми посиділи вдома години дві, а потім зрозуміли, що людям ліки дуже потрібні. І з того часу майже півтора-два місяці працювали без вихідних, бо людей дуже не вистачало — багато хто виїхав. А працювати треба було, бо людям потрібні були ліки. Мене тоді, мабуть, робота в якомусь сенсі врятувала, бо не було часу думати», — говорить Лідія.
Офіційним першим робочим днем нової аптеки стало 26 лютого. У перші місяці команда фактично працювала безперервно. Згодом з’явився один вихідний на тиждень, однак і цей день нерідко перетворювався на допомогу містянам: працівники долучалися до волонтерських справ, допомагали з продуктами та їх доставкою.
Повноцінно відпочити Лідія змогла лише приблизно через рік.
Коли війна проходить поруч
Перші тижні повномасштабного вторгнення для Сум були особливо напруженими. Російська військова техніка заходила в місто, бойові дії точилися неподалік, а загроза могла опинитися буквально на сусідній вулиці.
Для фармацевтки війна перестала бути абстрактним поняттям із новин.
«Був момент, коли ти їдеш увечері містом, а назустріч тобі їде танк. І це дуже дивне відчуття, тому що ти розумієш: це вже не десь далеко, це перед тобою. Пізніше почали формуватися підрозділи територіальної оборони, були сутички. Ми поступово розуміли, наскільки серйозною стала ситуація», — згадує вона.
Родина Лідії безпосередньо не постраждала під час подій у Сумах. Водночас її близькі пережили Маріуполь, а після евакуації оселилися в Сумах. Війна таким чином увійшла і в особисту історію родини, поєднавши досвід кількох українських міст.
Аптека за кілька десятків метрів від удару
Небезпека не зникла і після перших місяців війни. Район, де розташовані аптека та будинок Лідії, залишається в зоні постійних атак. У вересні 2026 року один із ударів стався приблизно за 70–80 метрів від аптеки. Раніше неподалік фіксували атаки КАБами, «шахедами» та FPV-дронами.
Вікна аптеки захищені протиударною плівкою. Вона допомагає зменшити ризик травмування людей уламками скла у разі вибухової хвилі. Водночас будинок самої Лідії зазнавав пошкоджень — після одного з ударів постраждали вікна та дах.
«Буває, що всю ніч летять “шахеди” чи щось інше. Ти майже не спиш, а вранці все одно треба вставати. Буває, що я поспала півтори-дві години, але приходжу, тому що людям потрібна допомога. І коли починаєш працювати, стає трохи легше», — розповідає фармацевтка.
Подяка, яку не сплутаєш ні з чим
Щодня через аптеку проходить близько 140–150 людей. Для когось це звичайна покупка, для когось — пошук препарату, від якого залежить самопочуття або можливість продовжувати лікування.
Саме такі моменти, за словами Лідії, повертають відчуття сенсу професії.
«Коли людина заходить і каже: “Дякую, ви мені допомогли”, — це дуже багато для мене означає. Ти розумієш, що людина прийшла зі своєю проблемою, ти допоміг їй знайти потрібне, і вона пішла далі. Такі моменти справді дають сили», — говорить завідувачка аптеки.
Одного разу вдячність пацієнтів виявилася у доволі незвичній формі. Потрібний лікарський засіб довго шукали і фармацевтки, і самі відвідувачі. Препарат зрештою вдалося замовити з Києва. За кілька годин люди повернулися — з величезним кавуном.
«Люди довго шукали потрібні ліки, а ми з дівчатами теж шукали їх — де тільки могли, навіть замовляли з Києва. Коли знайшли, люди забрали препарат, подякували й пішли. А через дві години повернулися з величезним кавуном. Квіти, цукерки — це все приємно, але кавун я точно не забуду», — усміхається Лідія.
У її аптеці добре знають і постійних відвідувачів. Дехто приходить не лише по лікарські засоби, а й за розмовою. Один із таких клієнтів може провести в аптеці близько пів години, розповідаючи свої історії та ставлячи численні запитання про препарати.
Є у нього і свій особливий момент — вимірювання артеріального тиску.
«Хвилин 30 там щось розказує, розказує, потім задає 100 питань про ліки. Цікавий момент, коли він просить поміряти тиск. Ось тут дівчата просять його: помовчіть, будь ласка, дві хвилинки, бо тиск треба міряти мовчки. І це єдина пауза у розмові під час його візиту», — тепло розповідає фармацевтка.
Коли діяти потрібно без роздумів
Досвід війни навчив Лідію не лише працювати під час обстрілів, а й швидко реагувати на ситуації, у яких допомога потрібна просто зараз.
Влітку 2026 року неподалік її будинку FPV-дрон уразив автомобіль. Водій встиг вибратися з машини. Він отримав незначні порізи та подряпини, а також гостру реакцію на стрес. Лідія побачила ситуацію з вікна, взяла домашню аптечку і вибігла допомогти.
«Спочатку все ніби відбувається в тумані. Ти просто робиш те, що потрібно: допомагаєш людині, обробляєш рани. Я взагалі боюся крові, але в такі моменти цього ніби не помічаєш. Спочатку дієш, а вже потім починаєш усвідомлювати, що сталося», — згадує фармацевтка.
Її власний автомобіль також зазнав пошкоджень — постраждали лобове скло та передня частина. Проте машина залишається на ходу і продовжує служити своїй господарці.
Залишитися — означає залишитися разом
Думки про виїзд із Сум з’явилися у Лідії лише у 2026 році. Остаточного рішення вона не прийняла. Її пов’язують із містом житло, звичне середовище, робота, але найважливіше — команда, з якою вона прожила ці роки.
«Якщо я зараз вирішу їхати звідси, то це вже, мабуть, назовсім. Ми ж не знаємо, коли закінчиться війна. Якщо облаштуватися десь в іншому місці, а потім повертатися й починати все спочатку — це дуже складно. Плюс я не хочу залишати свій колектив», — говорить вона.
Дві аптеки «Подорожника», розташовані поруч, за роки війни фактично перетворилися на одну велику команду. Тут підтримують одна одну, разом відзначають дні народження, а ще бережуть прості щоденні традиції.
Наприклад, ранкову каву.
«У нас ранкова кава — це обов’язково. Щоправда, останнім часом іноді доводиться пити її в мобільному укритті, бо починаються атаки. Але кава має бути», — усміхається Лідія.
За можливості колективи також намагаються разом подорожувати Україною, відкривати красиві місця Сумщини та сусідніх областей. Такі поїздки дають можливість хоча б ненадовго змінити звичний маршрут «дім — аптека».
Гумор, який допомагає триматися
У місті, де загроза може виникнути будь-якої миті, гумор теж стає способом психологічно витримати напруження. Лідія розповідає, що в колективі жартували навіть про можливість відкрити двері аптеки в хорошу погоду — мовляв, «до нас нічого не залетить».
Після одного з ударів неподалік цей жарт набув зовсім іншого значення.
«Іноді справді страшно, коли воно летить цілий день без перестанку. Але потім цей день закінчується. Ми все одно можемо пожартувати між собою. Без цього було б дуже важко. Просто після того, як FPV прилетів недалеко від аптеки, вже не так хочеться відкривати двері», — каже Лідія.
Вона не приховує страху і не намагається створити образ людини, якій нічого не страшно. Навпаки, говорить про небезпеку прямо. Але поруч є колеги, з якими можна розділити тривожний день, підтримати одна одну і просто продовжити працювати.
Не дозволити небезпеці стати звичною
Однією з найбільших небезпек Лідія вважає не лише самі обстріли, а й поступове звикання до них.
Коли повітряні тривоги стають частиною щоденного життя, людина може почати сприймати чергове попередження як щось звичайне. Саме така реакція, переконана фармацевтка, може бути небезпечною.
«Ми дуже звикаємо до тривог і обстрілів. І не завжди реагуємо на них. Здається: ну, цього разу пролетить повз. Але не завжди пролітає. Я нещодавно проїхала біля мосту, а буквально через кілька хвилин прочитала, що там був дрон. І тоді розумієш: ти тільки що була в цьому місці», — розповідає Лідія.
Бувало, що дорогою на роботу вона чула вибухи, отримувала повідомлення про нову загрозу, бачила обмежену кількість укриттів на маршруті. Але зрештою приїжджала до аптеки. Там чекали колеги, робота і та сама ранкова кава.
Мрія про Норвегію — і повернення додому
Попри все пережите, мрії Лідії сьогодні не обмежуються війною. Вона хоче побачити Норвегію та інші країни Скандинавії — не для того, щоб залишитися, а просто як туристка.
За кордоном вона вже бувала. Цього року разом із колегами їздила у відпустку до Туреччини. Та навіть далеко від Сум війна нагадала про себе. Щойно в готелі з’явився інтернет, телефони українців почали сповіщати про загрозу керованих авіабомб для міста.
«Ми заселялися у готель, підключилися до вай-фаю і тут у моєї колежанки заволав телефон: “Загроза керованих авіабомб на місто”. Треба було бачити обличчя росіян, які туди теж приїхали. Вони були такі перелякані. А українці відразу здогадалися, що це звичайне повідомлення про тривогу», — ділиться фармацевтка.
Побачити світ — так. Залишити Україну через війну — ні. Для Лідії ці речі принципово різні.
Бачити життя, а не лише вибухи
Її власна формула стійкості проста: не дозволяти війні забрати все життя.
«Якщо дуже зациклюватися на тому, що навколо відбувається, життя просто проходить повз тебе. Треба знаходити щось, за що можна зачепитися: сім’ю, людей поруч, якісь маленькі радості. Треба бачити не тільки вибухи, а й щось хороше», — розповідає фармацевтка.
Для Лідії це «хороше» складається з буденних речей. Ранкова кава з колегами. Розмова з постійним відвідувачем. Подяка людини, якій вдалося знайти необхідний препарат. Квіти, цукерки чи навіть величезний кавун. Невелика подорож. Мрія про Норвегію.
І саме в цих простих речах залишається життя, яке війна не повинна забрати.
Для фармацевтки робота в Сумах — це не лише про відпуск лікарських засобів. Це про людей, які щодня приходять до аптеки зі своїми потребами, страхами та надіями. Про колег, які залишаються поруч. Про здатність після безсонної ночі знову відкрити двері аптеки.
І, зрештою, про ту саму ранкову каву, яка іноді п’ється в укритті, але все одно залишається символом звичайного життя посеред незвичайних обставин.