Є історії, у яких професія перестає бути просто роботою. Вона стає способом триматися за звичне життя, підтримувати інших і знаходити сенс навіть тоді, коли навколо руйнується світ. Історія Вікторії Гусєвої — саме така.
Понад 25 років вона працює у фармації. За цей час змінилися міста, аптеки, посади й обставини. Харків, Покровськ, Родинське, Білицьке, Добропілля, а тепер Кременчук. Змінилася і сама Україна. Війна двічі змусила Вікторію по-новому вибудовувати своє життя, залишати звичні місця та пристосовуватися до реальності, яку ніхто не обирав. Але одна річ залишалася незмінною — її професія.
Сьогодні Вікторія Гусєва завідує «Аптекою 9-1-1» у Кременчуці. Тут у неї нова команда, нове місто і нове життя. Проте за плечима — роки роботи на Донеччині, аптека, яка продовжувала працювати під час повномасштабної війни, поїздки дорогами під обстрілами, пошук зв’язку для проведення оплат і термінал, який доводилося виносити просто на вулицю. А ще — родина, яка одного дня стала більшою, коли до неї приєдналася 13-річна Люба, дитина загиблих друзів, яку вдалося евакуювати із небезпечної території. Це історія не лише про фармацію. Це історія про професійну відповідальність, людську довіру і здатність залишатися поруч тоді, коли поруч залишатися найважче.
Спочатку була цікавість, а потім — професія на все життя
Вікторія народилася у Покровську на Донеччині. У 2000 році закінчила Харківський фармацевтичний коледж і відразу почала працювати.
Фармація не була її дитячою мрією. Спочатку вона розглядала зовсім інший напрям і навіть подавала документи на бухгалтерську спеціальність. Та обставини склалися інакше.
«Я, якщо чесно, спочатку не знала, що хочу бути фармацевтом. Моя нинішня кума хотіла вступати на фармацію, і я вирішила спробувати разом із нею. Коли почала навчатися, мені сподобалося. Я зрозуміла, що мені цікава хімія, знання про ліки, але найбільше — можливість допомагати людям. Мені не хотілося просто працювати з паперами й цифрами. Хотілося спілкування, хотілося бачити результат своєї роботи», — розповідає Вікторія.
Перші два роки вона працювала у Харкові, після чого повернулася на Донеччину. Професійний шлях поступово розширювався, разом із ним зростали досвід і відповідальність. У 2011 році Вікторія завершила навчання в Запорізькому державному медичному університеті за спеціальністю «Фармація». Та головним результатом багаторічної роботи стали для неї не дипломи й посади, а люди. Відвідувачі запам’ятовували її, поверталися, розповідали, чи допомогла порада. Хтось приносив із дачі фрукти та овочі, хтось вітав зі святами. На День фармацевтичного працівника у 2021 році постійні клієнти навіть замовили для колективу спеціальний торт. Для Вікторії саме такі моменти стали підтвердженням правильності професійного вибору.
«Коли люди приходять і кажуть: “Дякуємо вам, ви порадили, нам допомогло”, це дуже важливо. У такі моменти розумієш, що зробила щось корисне. Напевно, саме тоді я остаточно переконалася, що вибрала правильну професію», — згадує фармацевтка.
Донеччина, 2014-й: аптека як острівець звичайного життя
До 2014 року Вікторія вже понад десять років працювала у фармації. Вона жила у Покровську, працювала в аптеці «Юпітер», виховувала дітей і будувала звичайне життя. Потім звичний порядок почав руйнуватися. Перші місяці війни на Донеччині були часом невизначеності. Люди ще не розуміли, наскільки надовго зміниться їхня реальність. Зникала вода, виникали проблеми з транспортом, з’являлися блокпости. У багатьох залишалася надія, що ситуація швидко владнається. Вікторія теж не планувала залишати місто.
Аптека в таких умовах виконувала значно більшу функцію, ніж просто місце продажу медикаментів. Людям потрібні були препарати, але разом із ними — пояснення, порада, відчуття, що хтось продовжує працювати попри хаос. Змінювалася і логістика.
«Поставки почали йти вже з іншого регіону. Раніше багато чого було з Донецька, а потім почали возити з Дніпропетровської області. Було складно, поки все налагоджувалося, але ми впоралися. Працювали, допомагали людям, робили свою роботу», — говорить фармацевтка.
24 лютого: робочий день, який уже не міг бути звичайним
На початку повномасштабного вторгнення Вікторія працювала у Родинському — місті Покровської громади. Саме там вона зустріла 24 лютого 2022 року. Вона була на роботі, коли почали надходити перші повідомлення про вибухи та удари. У перші години ніхто не мав чіткого розуміння, що буде далі. Закривати аптеку чи залишатися? Чи приїдуть постачальники? Чи буде транспорт? Чи зможуть люди купувати необхідні препарати? Відповідей не було.
«Коли я дізналася, що почалася війна, я була на роботі. Мені зранку сказали, що в Харкові бомбові удари. Спочатку ми просто не розуміли, що робити: закривати аптеку чи залишатися. Починалася повітряна тривога — ми закривалися, потім відкривалися. Було страшно, але я розуміла, що люди все одно потребують ліків», — розповідає Вікторія.
Поступово місто спорожніло. Люди виїжджали й колеги теж, а навантаження на тих, хто залишався, зростало. Вікторія вирішила працювати. На той момент вона вже мала досвід не лише фармацевтки, а й завідувачки. Уміла замовляти товар, приймати поставки, працювати з документацією, організовувати процеси й спілкуватися з клієнтами.
«Я була впевнена у своїх силах. Я розуміла, що можу впоратися: замовити товар, отримати його, обслужити людей. Тому й залишилася працювати», — говорить вона.
Коли дорога до аптеки стала частиною роботи
Для Вікторії робочий день починався не з відкриття дверей аптеки. Спочатку потрібно було доїхати. Дороги під обстрілами, зміна маршрутів, пошук безпечніших шляхів — усе це поступово стало частиною реальності. Страх нікуди не зникав, але його доводилося відсувати, коли потрібно було просто сісти за кермо і їхати.
«Коли ти стоїш і думаєш, звичайно, є страх. Але коли вже треба їхати — ти просто їдеш. Ти не думаєш про це щосекунди. Так само і зараз. Після того, що було там, багато речей сприймаються інакше», — каже фармацевтка.
Найскладніші часи для аптеки настали у 2024 році. У місті надовго зникло електропостачання. Обіцяли відновити, але . Генератор дозволяв підтримувати роботу, однак залишалася інша проблема — зв’язок.
Для аптеки відсутність стабільного інтернету означала не просто незручність. Вона ускладнювала замовлення товару, передачу необхідних даних та оплату покупок.
Термінал довелося винести туди, де ловив зв’язок
У людей залишалися картки, але не завжди залишалася можливість ними розрахуватися. Готівки ставало дедалі менше, а термінал працював лише там, де був зв’язок. Тому Вікторія разом із відвідувачами виходила з аптеки на вулицю. Термінал під’єднували до дроту, переносили туди, де з’являвся сигнал, і проводили оплату.
У мирному житті така сцена могла б здатися абсурдною. У прифронтовому місті вона стала звичайним робочим рішенням.
«Люди приходили, їм потрібно було купити ліки, але не було можливості нормально оплатити. Ми переносили термінал, виходили туди, де ловив зв’язок, проводили операції. Я робила все, що могла, щоб люди отримували необхідне. Вони не повинні були залишатися самі зі своїми проблемами», — говорить Вікторія.
Межа, яку вже не можна було переходити
Вікторія залишалася на Донеччині довше, ніж багато хто. Регіональна менеджерка аптечних мереж «Здравиця», «Добрі ліки» та «Бюджетна аптека» Українського аптечного холдингу Ірина Єгоркіна раз на два тижні приїжджала до Родинського, привозила медикаменти та підтримувала Вікторію. Постачальники вже не завжди погоджувалися доставляти товар безпосередньо до міста, тому кожна така поїздка мала особливе значення.
Але поступово стало зрозуміло: небезпека зростає.
Вікторія намагалася працювати в інших містах громади. Після Родинського був Білицький, де вона провела близько місяця. Потім — Добропілля. Саме там стався випадок, який змінив її ставлення до власної безпеки. Одного дня Вікторія планувала зайти до магазину, але затрималася на роботі. Згодом стало відомо, що саме в тому місці стався удар і загинули люди.
Після цього рішення стало остаточним. Донеччину потрібно було залишити.
Від дому залишилися спогади
Для Вікторії це був не просто переїзд із одного міста в інше. Там залишався дім, у якому минула значна частина життя. Місце, де росли діти, де були знайомі вулиці, люди, щоденні маршрути. Згодом після обстрілів від будинку та дачі Вікторії практично нічого не залишилося.
«Міста там вже немає. Усе зруйновано. Це важко прийняти, бо це не просто майно — це місце, де проходило життя, де росли діти, де залишилися спогади», — зітхає вона.
Виїжджати довелося заради безпеки родини. Знайомі вже знайшли умовно безпечніше місце на Полтавщині. Так Вікторія опинилася у Кременчуці. Спочатку це не було рішенням «назавжди». Швидше, місцем, де можна було зупинитися, перевести подих і зрозуміти, як жити далі. Але саме тут на родину чекав ще один важливий поворот.
Третя дитина в родині
У житті Вікторії є історія, яка почалася задовго до Кременчука і завершилася створенням нового родинного зв’язку. Люба — донька близьких друзів родини. Її батьки тривалий час залишалися в небезпечному районі, хоча Вікторія неодноразово переконувала їх виїхати. Одного дня вони вийшли з дому у справах і зникли. Зв’язку не було кілька днів.
Згодом стало відомо, що Люба перебувала в сусідньому будинку. Повернутися додому вона вже не могла — житло було пошкоджене. Для Вікторії питання не стояло: дитину потрібно було забрати. Пошуки маршруту евакуації виявилися складними. Зверталися до волонтерів, військових, усіх, хто міг допомогти. Зрештою знайшлися люди, готові вирушити за дівчинкою. Частину шляху вони долали пішки, кілометрами рухаючись небезпечною територією.
«Ми зверталися до всіх, хто міг допомогти. Спочатку нам казали, що туди вже ніхто не їде і забрати людей неможливо. Але потім знайшлися ті, хто погодився. Двоє хлопців пішли за дівчинкою пішки: проходили кілометри, ночували в дорозі, чекали можливості рухатися далі. Ми не знали, що вони знайдуть та чи вдасться когось вивести. Але, на щастя, все закінчилося добре», — згадує Вікторія.
У листопаді Люба приїхала до родини Гусєвих. А у квітні наступного року було офіційно оформлено опіку. Попереду був період адаптації. Новий дім, нове місто, нова родина і досвід війни, який дитина принесла із собою.
«Звичайно, було непросто. Це дитина, яка пережила речі, яких діти не повинні бачити. Потрібен був час, щоб вона адаптувалася, щоб ми всі звикли один до одного. Але поступово все стало на свої місця. Зараз вона наша, і ми вже не уявляємо життя без неї», — говорить Вікторія.
Діти Вікторії прийняли Любу. Поступово сформувався новий сімейний ритм. Так у родині з’явилася ще одна дитина — не за планом, а за покликом відповідальності й людяності.
Нове місто, нова аптека, знайоме відчуття потрібності
У Кременчуці Вікторія знову почала вибудовувати професійне життя практично з нуля. Їй пропонували працювати онлайн, але вона хотіла повернутися саме до роботи з людьми. Тому пропозицію приєднатися до мережі «Аптека 9-1-1» сприйняла як можливість відновити звичний професійний ритм.
«Я приїхала сюди фактично без плану. Розуміла тільки, що потрібно їхати подалі від небезпеки. Потім мені запропонували роботу в 9-1-1. Я подумала: треба спробувати. Я завжди працювала з людьми, і для мене важливо було повернутися саме у фармацію наживо, хоча мені пропонували роботу онлайн», — розповідає Вікторія.
Нова команда швидко стала для неї другою родиною. У колективі працюють люди з різних регіонів, зокрема й переселенці з Донеччини. Їх об’єднує досвід переїзду, втрати звичного середовища та необхідності починати життя заново.
«У нас дуже хороший колектив. Є дівчата, які теж із Донецької області, тому ми добре розуміємо одна одну. Хтось приходить просто поговорити, хтось — поділитися переживаннями. Іноді важливо не тільки відпустити препарат, а й вислухати людину», — говорить Вікторія.
У цьому є щось дуже знайоме для неї. Бо саме так вона працювала і на Донеччині: бачила перед собою не просто покупця, а людину зі своїми страхами, проблемами та запитами. Тільки тепер у неї інше місто.
Професія, яка передається далі
Фармація у родині Гусєвих поступово стає справою кількох поколінь. Старша донька Вікторії також обрала цей напрям і почала працювати поруч із мамою.
Для обох це своєрідне випробування. Бути одночасно мамою і керівницею — непросто. Та й донька спочатку переживала.
«Вона спочатку трохи боялася працювати зі мною, бо я мама. Думала, що буду надто вимогливою. Але потім сказала: “Мені спокійно, коли ти поруч. Я знаю, що ти підкажеш і допоможеш”. Для мене це дуже важливо», — усміхається Вікторія.
Так професія, яка колись була для неї випадковим вибором, поступово стала родинною справою. А разом із новим місцем роботи залишився і зв’язок із тими, хто знав Вікторію на Донеччині. Колишні відвідувачі досі можуть написати або зателефонувати. Географія розділила їх, але довіра залишилася.
У фармації важливий не тільки препарат
За чверть століття Вікторія побачила, наскільки сильно може змінитися роль фармацевта в кризових умовах.
Фармацевт стає одним із тих фахівців, які продовжують працювати навіть тоді, коли навколо перестають працювати звичні системи. Історія Вікторії показує це через щоденні дії: сісти за кермо й поїхати до аптеки, прийняти поставку, зробити замовлення, допомогти літній людині, перенести термінал туди, де є сигнал, вислухати відвідувача. І залишити двері аптеки відкритими, поки це ще можливо.
Мрія, яка вміщується в одне слово — додому
Сьогодні Вікторія живе і працює у Кременчуці. Тут у неї нова команда, родина, робота і життя, яке поступово набуло нового ритму. Але її головна мрія пов’язана не з кар’єрним зростанням чи великими планами. Вона хоче додому. Не просто повернутися до міста, а знову робити те, що вміє і любить, — працювати у фармації та бути поруч із людьми, яких знає роками.
«Я зараз найбільше хочу просто жити спокійно. Хочеться повернутися додому. Якби я могла, я б відкрила там аптеку знову. Мені не важливо, з чого починати, скільки працювати, скільки заробляти. Я просто хочу повернутися і робити те, що люблю», — говорить Вікторія.
У цій фразі — вся її професійна історія. Вона починалася з цікавості до хімії та ліків, продовжилася десятиліттями роботи, а згодом перетворилася на значно більше, ніж професію. Для Вікторії Гусєвої фармація — це спосіб бути потрібною. Навіть коли немає світла. Навіть коли немає зв’язку. І навіть коли самій доводиться залишити дім, професія залишається з тобою. Бо зрештою аптека — це не тільки стелажі, препарати, рецепти чи каса. Це люди. І за кожною історією фармацевта стоять десятки, сотні, а іноді й тисячі людей, яким одного дня просто було важливо, щоб хтось залишився поруч.